Не так безробіття, як безгрошів’я гонить українця до Європи в пошуках заробітків. Особливо останнім часом, коли безвіз дав можливість вільно перетинати кордони. Багато хто влаштовується на заводи, фабрики, у величезні супермаркети, де за 12-20 тисяч гривень важко працює. Зібравши кілька історій наших володимирчан, котрі на собі спробували заробітчанський хліб, видання вирішило опублікувати їх. Можливо, хтось упізнає у них близьких чи друзів, а також можливо когось вони змусять задуматись, чи варто їхати у пошуках роботи за кордон?

Тетяна аж за польським Познанєм в глухому селі, де тільки один магазин, влаштувалася в цех, де чистять капусту. На перших порах було важко, бо мало того, що потрібно вдосвіта вставати,  ще й навчитися правильно чистити качани. Згодом втягнулася. Мусить заробляти гроші, адже донька навчається за контрактом.

Наталя, котра у Володимирі-Волинському працювала на хорошій роботі, вже другий рік поспіль гарує на заводі у  Гданьську. Ніби й забезпечує власник безкоштовним проживанням, проте частина коштів йде на харчі та засоби ообистої гігієни. І коли вчергове зустріла її умісті, майже не впізнала. Осунулася, похудла, змарніла.

Людмила декілька років підряд їздить на сезонні сідьськогосподарські роботи. Важко, бо фермер такі норми доводить, що до закінчення робочого дня доводиться рачкувати по полі під час збору полуниці. Легше трохи на зборі малини та яблук.  Найгірше працювати у теплицях, де овочі обробляються різноманітною хімією. Примітно, що поляки не вживають  тепличних овочів, а відправляють на ринки. Для себе вони вирощують таким же дідівським методом, як і кожний з нас.

Ліна, аби виплачувати іпотеку, десятий рік перебивається різноманітними заробітками в Італії, залишивши маленьку Віру на виховання бабусі.  Спочатку жила у родині, де доглядала маленьких діток.   Але  господарі безпідставно її звинуватили у крадіжці, тож довелося навіть спробувати тюремної баланди. Після того, як звільнили,  знайшла роботу покоївкою у сезонному готелі. Але сезон закінчується і доводиться знову шукати роботу. Плата ніби й висока – 900-1000 євро, проте роботодавці перед тим, як взяти українця на роботу, мало не кастинги влаштовують.

Володимир аж під німецьким кордоном працює на фірмі, що будує мости. Живе в будинку, який власник фірми орендує для бригади будівельників з України. Неодноразово спілкуючись з ним по вайбері, не надто в його голосі відчувала радість. Робота важка, вимагає неабияких зусиль. Багато хто із тих хлопців, які працювали разом із ним, не витримали фізичного виснаження та повернулися додому.

Мирослава поїхала до Варшави та влаштувалася у супермаркет перебирати овочі та фрукти. Все б нічого, проте графік роботи передбачав 9-10-годинний робочий ритм. Ще й вночі доводилося працювати. Три дні тільки витримала, одержала розрахунок (1200 гривень) та повернулася додому.

Спілкуючись із людьми, які вже спробували  гіркий європейський хліб, схиляєшся до того, що ми для Європи є   дешевою робочою силою. Нами там затикають усілякі дірки, де ніколи не погодиться працювати навіть той же поляк.  Та й платять українцям набагато менше.  Буває й так, що роботодавці відбирають паспорти, прирікаючи українця на багаторічне рабство. Однак, навіть не дивлячись на це, люди продовжують їздити, бо жити ж якось треба.  А на 3-4 тисячі  у нашій державі не проживеш.

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!