Ця чудова подружня пара поєднала свої долі на День закоханих. Обоє у капелюхах, усміхнені та щасливі вступали у подружнє життя. Наречена – 22-річна львів’янка Юлія, наречений – 29-річний володимирчанин Руслан. Познайомились у Тернополі на змаганнях, де він був одним з учасників, вона – у суддівському складі. Відтоді майже не розлучались. Випадково вдалося дізнатися, що ця тендітна панянка близько двох років воювала у складі добровольчого батальйону «Правий сектор». А перед тим була активною учасницею Майдану. І якби не знайомство з Русланом, і далі продовжувала боронити країну від агресора. Але вона щаслива, що  так трапилось, бо сидячи на валізах, вагалась, чи варто повертатись на фронт? На це у неї свої бачення та пояснення. Про події на Майдані, від яких холоне кров, а також про війну очима екс-розвідниці Юлії, та зраду серед своїх і вичерпаний ліміт довіри до нинішньої влади у подальшій розповіді.
  Юлія Філіпович народилася і виросла у Львові. Закінчивши курси операторів комп’ютерного набору, планувала вступати до вишу. Її плани змінила революція Гідності.
– Коли розпочалися заворушення на Майдані, разом з другом поїхала до Києва. Вирушили добиратися автостопом, оскільки на час національної мобілізації безліч машин з усіх куточків України з’їжджались до столиці, – розповідає Юлія. – Захопивши синьо-жовтий прапор і обмотавшись ним, зупинили одну з автівок і за кілька годин були на місці. Планували побути там кілька днів, але ситуація змінилась, і залишились на довший період. Спочатку проживали у КМДА, згодом перебрались до Жовтневого палацу. Події розгорялись з кожним днем, і я зрозуміла, що це затягнеться. Тож поїхала додому за речами.

  Львів’янка пригадує як беркутівці штурмували Жовтневий палац. На верхніх поверхах відпочивали люди  після нарядів, і саме в  цей час у середину будівлі почали заносили перших поранених з Інститутської. Усі кинулись будити один одного та барикадуватись з середини, однак «беркути» вже намагались проникнути у приміщення, вибивали вікна та пускали сльозоточивий газ. Майданівці були змушені відступати, та як виявилось згодом, не всі встигли, – їм услід вже летіли гумові кулі. Та це був лише початок.

– Коли розпочалися розстріли було дуже страшно, значно страшніше ніж на війні, – зізнається дівчина. – Найбільше боялася за рідних: братів та дядька, зв’язок з якими втратила. Довкола все горіло, палав будинок Профспілок, було чутно звуки БТРів, що намагались прорвати барикади.
 Далі були прощання із загиблими.

  З початком мобілізації Юля почала шукати можливість поїхати на схід. Писала у добровольчі батальйони, у які б можна було потрапити дівчині. Це виявилось не так просто, оскільки набирали лише чоловіків. Після довгих пошуків та дзвінків зайшла у штаб Правого сектору, її погодилися взяти та запропонували перевірити власні сили. Перший вишкіл проходила спочатку у горах під Львовом, а потім у навчальному центрі «Десна». Вона була єдиною дівчиною у таборі. Згодом до них приїжджали іноземні інструктори, серед яких американці, грузини, чеченці, австралійці… Від них добровольці почерпнули чимало корисного, що згодом знадобилося під час боїв. Значну увагу приділяли ідеологічній підготовці. Усі, хто приходив, знав куди і навіщо йде. Чималу роль на передовій відігравала братерська підтримка, можливо тому, зі слів Юлії, згодом було легше повернутися до мирного життя. Бійці називали це хворобою та вважали, що усі, хто зголосився захищати країну свідомо, є ідейно-хворими, і це невиліковно. Досить часто  приїжджав Дмитро Ярош, вів розмови та давав поради. 

Після вишколів поїхали на Маріупольський напрямок, найбільше часу тримали оборону у Широкіно. Вже під час бойових операцій здобувала вправність сапера та гранатометника. Пліч-о-пліч  воювала з іноземцями: грузинами та чеченцями, для яких ця війна була теж ідейною. Адже ворогами виступали кадирівці – для них вчорашні зрадники.

На війні допомагали вижити ідейність та віра у справу, яку робимо. Для нас прикладом були наші командири, які відповідально підходили до усього та першими йшли на бойові завдання, – зізнається Юля. – Це стосується не лише «Правого сектору», а й інших добровольчих батальйонів, які свідомо обирали свій шлях на цій війні. Однак з часом почали відчувати зраду з боку деякого військового керівництва, з яким координували свої дії, іноді було помітним їхнє небажання йти на зустріч і планувати операції таким чином, щоб пришвидшити перемогу. Коли ж під час однієї зі спільних операцій загинув наш побратим, переконалися у тому, що нас здають.

  Загибель товариша, з яким довгий час знаходилась на передовій, досить боляче вдарила по Юлі. Після майже двох років перебування на передовій вона вирішила поїхати додому, обійняти маму, яка дуже чекала на неї.

  – По приїзді  я часто перебувала у депресивному стані. Було досить боляче сприймати небажання нинішньої влади завершити війну, – говорить Юля. – Це було очевидно, як і те, що вже п’ятий рік не можуть розслідувати вбивства на Майдані та сотні інших випадків внутрішньої зради. Не вірю, що така влада є демократичною і чесною. У мене ліміт довіри до неї давно вичерпався, як напевно у більшості українців. Нестерпно бачити, як навіть  сьогодні знищують добровольців: саджають за грати, вбивають серед білого дня у мирних містах… Адже саме вони першими пішли під кулі і зупинили агресора ціною власного життя. Однак не дивлячись на це, збиралась повертатись на фронт. Та плани змінило знайомство з Русланом. Мене запросили бути суддею на туристичному змаганні «Терен», які мали проходити у Тернопільській області. Я погодилась. Саме там і познайомилась з коханим. Хоча зустрілися з ним ще в потягу, на якому добирались до місця призначення. Завдяки йому ожила, і почала повертатись до нормального життя. За місяць він зробив мені пропозицію, а нещодавно ми розписалися.

NOVATEK CAMERA

  – Юля мені одразу сподобалась, а коли познайомились ближче, – не хотів її відпускати, розповідає Руслан Форманюк. – У нас багато спільних поглядів на життя, які збираємось втілити згодом. Після першої зустрічі розлучались лише на три дні. Я за освітою магістр фізичного виховання. Закінчивши Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки, працював у центрі позашкільної освіти у туристсько-краєзнавчому відділі керівником гуртка. Зараз моє життя кардинально змінилося, усі подальші кроки плануватимемо лише разом з коханою.

  Руслан пригадує, як освідчився Юлії. Це відбулося під час вечірньої пробіжки за місяць їхнього знайомства неподалік Львівського аеропорту.
-Я дуже люблю це місце.  Особливо подобається дивитись, як приземляються літаки. – говорить дівчина. – Після повернення з фронту часто приходила сюди, щоб побути на самоті. Якось розповіла про це Руслану, не здогадуючись про сюрприз, який він приготує згодом, і який назавжди закарбується у пам’яті.

  Насамкінець цікавлюся планами на майбутнє новоспеченої львівсько-волинської подружньої пари? Зокрема чи не збирається молодь мігрувати за кордон, як це роблять багато українців? На що відповідають, що надто люблять свою країну і будуть намагатися розвивати її, і реалізуватися самим у ній. Радять це робити усім, та запевняють, це не важко. Варто лише почати це робити, і починати треба з себе. А ще обов’язково вчити й удосконалювати рідну мову. З неї починається Україна.

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!