Вона мріяла стати актрисою, і у неї були усі шанси втілити мрію у життя. Колеги, з якими колись працювала, й досі не можуть змиритися з тим, що обрала інший шлях. При зустріч завжди зізнаються їй у цьому. Однак режисерка народного аматорського театру «Відродження», якому нещодавно присвоїли звання Богдана Берези, Олена Шарко, говорить, на той час це був її вибір. Хоча у потаємних закутках душі криється приховане бажання, яке колись не змогла реалізувати.

-Я закінчила Рівненський державний інститут культури режисерський факультет. Та насправді мріяла про акторську кар’єру, – розповідає Олена Касянівна. –  Оскільки у цьому виші акторського факультету не було,  пішла на режисера. А от вперше спробувала себе на сцені ще у школі, коли читала уривок з відомого твору Олександра Пушкіна  «Євгеній Онєгін». Саме цей дебют і наштовхнув мене обрати творчий шлях.

Після закінчення навчального закладу Олена Касянівна працювала у ляльковому театрі. Зізнається, отримувала справжню насолоду від гри на сцені, хоча робити це доводилось з німими акторами. Та коли її покликав до себе режисер та директор Володимир-Волинського РБК Богдан Береза, не роздумуючи, погодилась і повернулась до рідного міста, де, ніби губка, вбирала усе від свого учителя. Тоді їхній театр районного будинку культури був відомий не тільки на Волині, а й поза її межами, а його учасників називали «підберезниками».

– Мені подобалась моя робота, і я відчувала себе на своїй хвилі поруч з Богданом Степановичем. Хоча, зізнаюся, вона є важкою. Адже вимагає титанічних зусиль задля того, щоб глядач побачив майстерну роботу – спектакль або виставу у виконанні професійних акторів. Інколи їх доводиться ліпити «з нуля», а це непросто. Богдан Береза ставив виставу по півроку, а то й більше, відпрацьовував усі тонкощі. Я намагаюся йти його шляхом, хоча вважаю, що не доросла до такого високого рівня.

Олена Касянівна пригадує, якось приїхала у Київ на режисерські курси, і там був відомий режисер з Києва. Дізнавшись, що вона працює у районному будинку культури, здивувався і промовив: «Що ви робите там? Ваше місце у театрі».

– Бувають моменти, коли сумніваюсь: чи правильний вибір зробила, відмовившись від акторської кар’єри? Можливо, життя склалося б інакше. Пам’ятаю, як одного разу Богдан Береза незадовго до смерті з сумом промовив, що вважає себе винним у тому, що збив мене зі шляху, покликавши до себе. Але так, мабуть, мало бути. Вважаю, кожному з нас дається дорога, яку  повинен пройти. Мені не судилося стати акторкою, проте на неї вчиться моя донька, котра тепер і мені допомагає. Дуже хочеться вірити, щоб її творчий шлях був успішним. Хоча вже є. Будучи студенткою, працює у  Рівненському академічному українському музично-драматичному драматичному театрі помічником режисера. А нещодавно поставила виставу про жіночу колонію.

За плечима Олени Шарко чимало робіт, з якими, разом з колективом, перемагала на різноманітних фестивалях, за що й нагороджена численними грамотами і подяками. Однак, був період, коли жінка була змушена піти з театру, та не зійшла з творчої стежини. Її запропонували очолити театр-студію «Сучасник» при Володимир-Волинському агротехнічному коледжі. Працювати зі студентами їй подобалось, зізнається, дуже любить дітей, тож одразу знайшла з ними спільну мову. Вони щирі, безпосередні і працьовиті.

-Сьогодні непросто бути актором у провінційному містечку. Люди чи то збайдужіли до мистецтва, чи рутина у житті віднімає весь їхній час. Та й фінансово важко. Для того аби театру поїхати на гастролі потрібно шукати спонсорів. Фінансування держави є недостатнім, і люди мистецтва змушені викручуватись. Для прикладу, неодноразово їздили у зону АТО, і щоразу звертались за підтримкою до благодійників, місцевої та районної влади. Зараз готуємось до фестивалю, і вже продумуємо усі варіанти. Допомагає нам у вирішенні цих та в інших питань народний депутат України Ігор Гузь і його команда. За що щиро вдячні їм.

Театр «Відродження» імені Богдана Берези та його учасники мають подяки, навіть дві медалі  «За благодійну діяльність» та «Патріотка України » від командування військової частини,  до якої навідувались з концертами, і у якій служить син пані Олени, – Андрій. Окрім того, колектив потоваришував з РБК у Волновасі. І тепер колеги зі сходу приїздять і на Волинь з виступами. Востаннє були на 10-му фестивалі «Коровай сузір’я» восени.

Насамкінець видання цікавиться в Олени Шарко планами на майбутнє.

-Мрію поставити виставу «Пурпурові  вітрила», додавши елементи сучасності. Вважаю, ними потрібно трішки розбавляти класику. Так її краще сприйматиме молодь, і вона буде цікавішою для глядача старшого покоління. Це моя давня і заповітна мрія, яку, сподіваюсь, колись втілю у життя. А ще дуже хочеться більше часу приділяти творчості, і щоб люди полюбили мистецтво.

На фото: Олена Шарко з акторкою театру “Відродження” Анджелою Потаповою.

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!