Сьогодні разом з різними проблемами соціалізації атошників, які повернулися додому, досить гостро стоїть питання не лише повернення цих людей на роботу або працевлаштування по новому. Виникла ще одна проблема – втрата сім’ї. Бо за час розлуки з чоловіком, який  пробув у зону бойових дій, дружини частенько підшукують собі нового.

Виданню  «ВолодимирМедіа» вдалося поспілкувалася з двома чоловіками, які воювали на сході України. Їх історії в дечому схожі. Хоча обоє різні і за характерами, і за віком.

Петро (прізвища з етичних міркувань не вказуємо) після повернення з Донецького напрямк вже другий рік не може знайти роботу. Безробіття, до речі,  й погнало його у свій час на війну. Думав, що хоча б таким чином підлатає свій сімейний бюджет. Банківську картку залишив дружині. Бо вдома у нього дві дочки, одна навчалася в інституті на платному відділенні. Після  повернення із зони АТО думав, що відразу запропонують роботу. Але не так сталося, як гадалося.

«Став я у центр зайнятості. Ходив, відмічався, одержував допомогу по безробіттю. Роботу хоча й пропонували, проте роботодавцям не підходив. Вже мені за 50. Здоров’я підірване, бо ще на афганській війні мав поранення. Дружина працює продавцем на мінімалку. Як жити?» , – розповідає Петро.

І ось уже рік часу чоловік шукає самостійно роботу. Прочитав оголошення про масове працевлаштування на птахофабрику. Пішов влаштовуватися. Не вимагав ні посади менеджера (має вищу освіту), ні управлінця, а просив влаштувати на посаду робітника по відлову курей. Відмовили. Прочитав оголошення, що в одному із торгових закладів потрібно охоронця. Пішов. Але й там йому сказали, що не підходить за віком. Залишається єдина посада для таких, як Петро – вантажника.  Куди людині діватися? Вихід Петро таки знайшов: чекає, поки достигнуть у Польщі яблука. Поїде збирати врожай. Зараз перебивається тим, що подекуди візьмуть його як пасажира до тієї ж Польщі. Ось вам і гарантії держави для тих, хто пройшов АТО.

Друга історія. Ярослав також свого часу у складі добровольців відбув на Схід. Зарплатну карточку залишив дружині. Думав, поки  воюватиме, вона  не лише матиме за що жити, а й ще трохи підзбирає. Надіявся, що прийде, буде копійка на якийсь час.

«Приїхав додому. Дивно, але мене дружина зустріла трохи холоднувато. Я запитав, де моя карточка з грошима. Віддала. Але коли  пішов перевірти її вміст, був шкований. Грошей на ній практично не було. Але гірше мене чекало попереду. Дружина за час моєї служби, як потім з’ясувалося, підшукала собі нового залицяльника. А чому б не знайти – гроші є. Пішов  шукати роботу. Але то відмовляли, то зарплатня не влаштовувала. Почав зазирати у склянку. І через деякий час мене дружина поставила перед фактом: вона подає на розлучення. І тепер я залишився без грошей, без житла та роботи», – розповідає Ярослав.

Подібні випадки неподинокі. Таких сотні. Одні заливають своє горе горілкою, інші не падають духом та самостійно вибираються,  треті їдуть за кордон. Тільки там не кожному таланить. Життя після війни для кожного з тих чоловіків стало переломним моментом. Держава, яка б мала подбати про них, чомусь не робить цього. Тому й виходить як у приказці: справа потопельника – його особиста справа. Звідси й суїциди, скалічені долі, поломане сімейне життя. Хто сильніший – випливе, хто не вміє плавати – потоне, якщо не протягнуть руку допомоги.

 

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!