Неповносправні люди, навіть при  тому, що вони обмежені у своїх фізичних властовостях, такі ж повноправні члени нашого суспільства, як і ті, хто бачить, чує, ходить та має руки.

Наближаючись до європейського стилю життя, ми  повільними кроками йдемо до  того, аби люди із вадами  здоров’я  могли відчувати себе комфортно. Мало де в Україні можна віднайти місто, де хоча б дещиця була зроблена для  людей з інвалідністю.

Не виняток Володимир-Волинський. Оскільки таблички із шрифтом Брайля, які помістили в установах соціального спрямування, докорінно не вирішать проблему. А громадський транспорт? А вільний доступ до житлових будинків та більшості  інших приміщень, до яких  або із яких за наявності спеціальних підйомників люди з інвалідністю мали  змогу виходити на білий світ?

У підтвердження цьому наведемо розповідь місцевої жительки із захворюванням очей. А познайомилися випадково на вулиці, коли жінка попросила провести її  до автобусної зупинки. Не можна сказати, що жінка повністю сліпа, проте низький відсоток зору все ж таки не дає їй можливості вільно орієнтуватися. Як вона поділилась, інтенсивний рух людей, гул автомобілів давить на голову. Нападає страх, що заблукає.

По дорозі жіночка бідкалася, що рідко коли виходить із дому. Покидає домашні стіни лише у крайніх випадках. Здебільшого, коли потрібно особисту присутність під час подачі документів. Не довіряє вона  нікому, бо наслухавшись різного роду історій про спритних шахраїв, які можуть скористатися паспортом і оформити кредит у банку, боїться довірити їх навіть близьким людям.  Харчі та інші предмети домашнього вжитку їй купує сусідка. Іноді телефонують родичі та запитують, що принести.

І кожний похід містом для неї стає неабияким випробуванням. А на запитання у магазині: «Скажіть, скільки це коштує?», чує у відповідь: «Ви що сліпа, не бачите цінника?». Від такого тону зникає бажання щось купувати.

Проблеми у незрячої жінки повязані і з транспортом, оскільки про систему оповіщення й мова не ведеться. Однак вона є не тільки у Володимирі, а й в інших містах.  Співрозмовниця декілька разів питає в людей номер маршрутки, а коли  сідає у потрібну, щоб не докучати пасажирам, просто рахує в умі, коли ж буде та зупинка, що її потрібна. Останніми роками вона просто призвичаїлася до  байдужості та людського цінизму.

Питання доступності для незрячих неодноразово підіймалася у Володимирі. Проте так і залишається на стадії обговорення. Одні тільки світлофори у центрі цокають на зелений сигнал. І то навіть нормальній людині важко зорієнтуватися, з якої сторони цей звук лунає.

Можливо варто задуматись над облаштуванням голосових повідомлень, а  для глухих людей подумати над біжачими доріжками із назвою зупинок.

До речі, якщо вірити останнім оприлюдненим даним працівників заповідника та історичного музею, до Володимира щороку прибуває по декілька тисяч туристів із різних регіонів країни. Може хтось із них не захоче бродити групою, а самостійно проїхатися містом, побачити більше того, що пропонує  туристичний маршрут? А сервіс відсутній…

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!