Фейсбук – місце для висвітлення думок та різноманітної інформації, а ще такий собі майданчик для корисного спілкування, яке інколи з віртуального переростає у реальне. Одразу зазначу, мова не про службу знайомств, де одинокі серця шукають собі пару, а про розмови на різну тематику з користувачами мережі.
Саме таким чином навесні розпочалося у мене спілкування з поляком, доля котрого через сімейні обставини закинули у далеку Ірландію. Його зацікавили мої пости про військових, оскільки йому випала нагода працювати волонтером в одному зі столичних військових шпиталів кілька років тому.  Тому тему для розмови швидко знайшли. Тоді повним ходом тривала війна,  бойова активність, у порівнянні з першою хвилею зменшилась, однак поранених бійців везли чи не щодня. Марек, так звати мого співрозмовника, був вражений бойовим настроєм хлопців, які втратили на війні здоров’я. Хтось, отримавши важкі поранення, поривався назад, бо там залишились його побратими. Важко було дивитися європейцеві на молодих чоловіків, а подекуди зовсім хлопчаків, які назавжди залишаться каліками. Та найбільше дивувало й обурювало, що стільки коштів йде на військо, а волонтери змушені дбати про багато речей, зокрема, й про подальшу реабілітацію поранених.
– Куди йдуть ті гроші? – дивувався він. – Чому питаннями, якими б мала займатись держава, займаються волонтери?
Та ще більше не міг збагнути, що генерали, які у свій час навчались у Росії у військових закладах, командують військом.
– У Польщі колись теж вони були на посадах. І не тільки вони, – розповідав він. – А й інші керівники з комуністичним минулим, котрі обіймали високі пости. Але їх усіх відсторонили. Навіть більше, урізали до мінімального розміру пенсії. Уяви, людина, котра втратила ногу чи руку, отримувала, для прикладу 1200 злотих, а той, хто співпрацював з КДБ чи у ньому працював, мав до 9 тисяч, пільги та інші блага. Такого більше немає. А у вас вони усі продовжують командувати військом та керувати країною.  Не розумію, чому не відсторонили.
Приблизно у такому руслі тривали наші розмови. Спочатку ми писали один одному, а потім і до розмов по телефону дійшло. І завжди він починав з вітання – Слава Україні. Розповідав про похмуру і холодну Ірландію, друзів, роботу, цікавився життям у сонячній Україні і постійно  повторював, що вона піднесеться. Потрібно трохи потерпіти і ми обов’язково станемо жити краще.

Місяць тому Марек написав, що збирається відвідати Україну, зокрема Львів. Бо ніколи не був там, але чув про нього дуже хороші відгуки. Заодно хотів би познайомитись і побачити наш стародавній Володимир, про який чув від мене і читав у соцмережах. Зупинившись у культурній столиці  України-неньки, завітав до нашого княжого граду під вечір. Після знайомства у реальному житті на автостанції, почав емоційно, з акцентом, притаманним іноземцеві, розповідати як добирався. Перед тим голосно, щоб чули усі навколо, привітався словами – “Слава Україні”.

– Це –  жах! Їхати 5 годин з Києва потягом міжнародного сполучення ІнтерСіті ( Київ-Перемишль), де замкнули двері до туалету. У вагоні були люди з малими дітьми, які просилися у туалет, а їм відповіли, що вічиняти ніхто не буде, щоб не прибирати. Бо ж потяг прямує до Європи. Там і відчинять. І усі мовчали. Окрім мене. Бо не можу зрозуміти, як таке може бути?! А автобус, яким їхав до вашого міста, це взагалі нонсенс. На дверній ручці шнурок прив’язаний, за який потрібно смикнути, щоб їх відкрити. Вікно відчинити неможна, бо сваряться. У нас у кожному автобусі кондиціонери. Чому у вас їх немає? О, майн Гот!!!
Його слова викликали у мене посмішку, але десь у глибині душі стало гірко, бо й справді живемо ось у таких умовах і вважаємо це нормою. Однак вдалося перевести все у жарти й  звернути увагу гостя на краєвиди міста. Крокуючи його центром, він схвально кивав головою, і казав, що йому подобається Володимир.
Ввечері, відпочивши з дороги і посмакуваши українську кухню, ми розпочали екскурсію з центру. Він сам показав у бік скверу, де впадали в очі освітлені доріжки й лунала музика. Біля музею Дверницького  один з переможців шоу “Битви талантів” грав на гітарі, поряд із тим одночасно відбувалась фотосесія. Ми обійшли, щоб не заважати. Далі в очі впали лавки, загиджені воронячим послідом, і така ж стежка.
-О, Боже, для чого ставити їх тут? – вигукнув гість. – Ні, вони гарні, і пасували б сюди. Якби не оце. Потрібно щось робити з воронами. У нас, наприклад, для боротьби з ними використовували воду. Так, саме її. Приїжджали пожежники й поливали крона дерев, на яких вони гніздились. За деякий час ворони змінили місце дислокації. Не потрібно їх стріляти, чи зрізати дерева. Птахи не винні, що уподобали сквер.
На Площі Героїв підійшли до стели загиблих військових на сході і я розповіла йому про хлопців, і додала, що днем раніше поховали ще одного героя, і в місті відмінили усі розважальні заходи, приурочені Дню Незалежності. На що він із сумом промовив: «А чому вони тут, а не там, де б їх можна було вшановувати?» Я пояснила, що саме на площі відбуваються заходи, під час яких і відбувається вшанування. На що Марек кивнув головою у бік ринку і додав: «Ти вважаєш, ті хлопці заслуговують бути біля такого місця? Чи біля готелю? Невже не знайшлося щось кращого для них? Адже вони віддали життя за вас?!»
Інше питання, яке цікавило іноземця: де люди? Він дивувався, що у такий погожий літній вечір місто майже порожнє. Це ж можна після роботи вийти до ресторації та відпочити. Не стала одразу говорити, що у  місті й роботи немає. Тому працюють люди й відпочивають за кордоном.
Наступного дня, а це було 24 серпня – День Незалежності, ми продовжили  екскурсію містом. Зазначу, до Зимнівського монастиря не доїхали, оскільки він поспішав на автобус, однак майже усі інші пам’ятки мав змогу оглянути. Перепочивши за філіжанкою кави у кафе «2000», почимчикували у парк Слов’янський, який, як він зауважив, варто покосити. Бо трава у деяких місцях до пояса, а це ж як не як місце, де люди відпочивають. Загалом, Слов’янський сподобався гостеві. Піднявшись на вали, щоб краще побачити місто, поцікавився, що робить огороджена будівля (бар «Пузата хата) біля підніжжя, адже це – історична зона. Про цей нюанс він встиг прочитати у соцмережах. Ну що тут можна ще сказати? Без коментарів.
Латаний міст, що хитається, викликав шок в іноземця, так само як і річка, яка заросла. А ось Собор Успіння Пресвятої Богородиці приємно вразив. Відзначив, що там не тільки гарно, а й спокійно на душі стає, коли потрапляєш на його територію.
Громадський пляж, про який я пишу все літо, і на який  попросив провести, бо читає мої дописи, викликав у нього одне запитання: чому він у такому вигляді? А «відремонтований» міст, який тримається з одного боку на цеглині, заслуговує особливої уваги. «Чому не можна зробити щось для людей? Куди йдуть ваші податки, що ви не маєте місця для відпочинку?», – дивувався й обурювався Марек.
Відвідавши майже усі храми та пам’ятки культури, дійшли до музею, який напередодні ввечері було погано видно, і у який так і не увійшли. І не тому, що біля нього триває ремонт і двері були замкнені, хоча всередині може й хто був. Гість був вражений тим, що він знаходиться у такому місці. «Як може біля музею висіти прання? (У дворі п’ятиповерхівок поруч із музеєм ред.). Як може навколишня територія бути вкритою пташиним послідом? Невже ніхто з ваших чиновників не буває у Європі, не бачить, які там музеї? Який порядок біля них? І чи кожен турист знайде його у вашому місті? А як і знайде, то вжахнеться! Навіть боюсь уявити, як там усередині!»
На мої запевнення, що там є що оглянути, а фахівці, котрі працюють у ньому, ознайомлять з експонатами та дадуть відповідь на усі питання, які стосуються історії Володимира, гість погодився, але заходити відмовився. Хоча швидше за все там був вихідний. Вже за чашкою кави у «Ласощах» резюмував свій візит.
   -Таке враження, що ви зупинились на років 20-30 тому і нікуди не рухаєтесь. Я не побачив нічого, щоб робилось для людей і розвитку міста, яке має усі шанси стати розвинутим. У ньому немає роботи, люди змушені виїжджати за кордон. З часом це буде робити молодь, яка вже не повернеться. Бо не бачить перспектив. Місто поступово вимиратиме. Якщо  процес вже не розпочався, бо за два дні майже не бачив у ньому людей. Навіть у таке велике національне свято як сьогодні воно безлюдне. У жодній країні такого не побачиш. Туризмом у вас не пахне, бо ви його не розвиваєте. Чим займається ваша влада? Чому вона нічого не робить? Чому до вас не йде інвестор? Не вірю, що немає бажаючих розвивати бізнес або промисловість у прикордонному містечку, де люди потребують роботи? Колись у Польщі було щось подібне, навіть гірше у кілька разів. Але там все помінялось і поляки зуміли вийти з кризи. Сподіваюсь, у вас з часом теж щось зміниться, і Україна процвітатиме. Бо наразі змін у кращий бік не бачу. І не тому що війна, на яку багато списується. А тому, що до влади приходять ті, які розвалювали країну роками. А ще у вас немає справжньої опозиції. Та, яка себе нею позиціонує, має свою ціну, і коли її платять, вона замовкає. Так ви ніколи не побудуєте країну, у якій хотілося б жити вам, і вашим дітям, онукам… Ви заплатили надто дорогу ціну за незалежність, але залежите від багатьох факторів. Ті ж кредити від МВФ доведеться відробляти не одному поколінню. А куди вони йдуть? У кишені тим, хто при владі. Робіть щось. Не давайте їм ошукувати вас. Бо не вони помирають за Україну, а ви, прості люди, які заслуговуєте на достойне життя. І вам не потрібно нікуди їхати, бо у вас усе є: родюча земля, ліси, озера, корисні копалини, а головне – працьовитий народ, який при бажанні зможе відбудувати країну і зробити так, що не ви, а до вас їхатимуть на роботу. Не прогавте свій шанс. Слава Україні!

Жанна БІЛОЦЬКА

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!