Савур-Могила, Дебальцеве, Красногорівка, Горлівка, Мар’їнка… Це далеко не весь перелік гарячих точок буремного сходу, у яких довелося побувати старшому прапорщику, командиру танкового взводу тоді ще 51 ОМБр, а тепер молодшому лейтенанту ЗРП Володимиру ХАНЧІ, з позивним «Хан». За його плечима – 24 роки відданої служби у ЗСУ, нагороджений Орденом «За мужність ІІІ ступеня», у 2016 році отримав премію «Людина року», про нього писали газети.  Напевно десь в іншій державі, яка поважає своїх захисників, усе це цінувалось, але не у нашій. Бо майже за чверть віку, які він віддав війську, і вижив у найзапекліших боях, навіть не може отримати  довідки, щоб стати на квартирну чергу та одержати виплати, передбачені законом.

– Хіба думав, даючи відсіч ворогу на Савур-Могилі, прикриваючи вихід наших військ з Дебальцевого та звільняючи інші міста сходу, що  вдома чекає інша війна, не з сепаратистами чи російськими військовими, а з бюрократичною системою, зверхністю та зневагою збоку тих, хто має виконувати свої обов’язки, – говорить Володимир. – Таке враження, що прошу у них дати мені грошей з власної кишені. А я лише хочу те, що належить мені згідно закону.

У 2017 році військовослужбовець 14 ОМБР молодший лейтенант Володимир Ханча був переведений на службу до Міжнародного центру миротворчості та безпеки Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. У зв’язку з переведенням на нове місце служби потребував прописки при військовій частині. Для цього з Володимира-Волинського КЕВ мали надати довідку про те, що він не перебував на квартирній черзі і не володіє ніяким майном. Йому її видали… через  кілька місяців, і то після того як дружина Володимира з боєм вибила її у КЕВ. Через це були затримані виплати. Та коли приніс її у військову частину, з’ясувалось, що у 70-х роках він отримав квартиру ще й приватизував.

-Як таке могли написати, – не можу зрозуміти. У 1978 році квартиру отримав мій батько, котрий теж був військовослужбовцем, я на той час ще й до школи не ходив, – продовжує ділитися Володимир. – Більше ніж 10 років тому за сімейними обставинами я не тільки виписався з неї, а й відмовився від приватизації, передарувавши свою частку мамі. А з 2014 року був прописаний у військовій частині А-1008. Та як мені сказали у нашому КЕВ, був неправильно прописаний. Чому – не пояснили. А ось у КЕВ у Старичах мені повідомили, що маю право на прописку при частині та квартирну чергу. Тож разом із дружиною та донькою прописалися, і я став на квартирний облік.

Але нещастя, що трапилась з батьком Володимира, змусило повернутись його додому. У того виявили онкологічне захворювання, і потрібна була термінова операція, яка вартувала чималих коштів, як і подальше лікування. Задля порятунку рідної людини Володимиру довелося влізти у борги. Та біда одна не ходить: у батька стався інсульт, який прикував його до ліжка. Тепер він є людиною з інвалідністю І групи, потребує постійного догляду.

– Я перевівся у зенітно-ракетний полк, що у Володимирі-Волинському. І знову потрібна прописка, але вже при цій військовій частині. Окрім того, згідно закону у зв’язку з переїздом на нове місце несення служби на отримання матеріальної допомоги маю я та мої дружина з донькою. Однак для цього нам треба виписатись з попереднього місця. У КЕВ, куди звернувся за довідкою, щоб отримати прописку при військовій частині, та пред’явивши необхідні документи, мені сказали, що такого права у мене немає і порадили прописатись  у батьків. Така відповідь шокувала, бо у Львові проблем жодних не виникало. Та й чому маю прописуватись до батьків, коли у мене є своя сім’я?! Я прослужив майже чверть віку у ЗСУ, від держави нічого не отримав, і сьогодні не маю права прописатись у військовій частині та стати на чергу на отримання житла. Навіть не знаю, коли і чи взагалі отримаю його. Але принаймні маю законне право на свій шанс. А ще досить обурили та образили слова працівниць КЕВу, котрі  сказали, що роблю це для того, щоб держава гроші мені платила за піднайом житла. Звучало так, ніби вони з власної кишені мають це робити. Хоча я був би не проти, щоб мені держава квартиру надала, тоді я б сам платив за неї. У результаті, все таки написав заяву, долучив до неї усі відповідні документи, завірив у секретаря і залишив у приймальні. Прийшов за відповіддю через три дні. Мені  відповіли, що термін очікування – 14 днів і порадили чекати. На моє запитання, що заважає їм надати її раніше, адже через зволікання  затримуються виплати. А для мене у даній ситуацій кожна копійка дорога. Бо майже уся зарплатня йде на оплату боргів за лікування батька, а ще маю дбати за дружину та донечку. Відповіді не отримав.

Чесно кажучи, образливо та боляче бачити усе це і переживати. Ніколи не думав там, на сході, будучи на волосині від смерті, що вдома доведеться зіштовхнутись з людською черствістю та байдужістю. Я чотири роки знаходився в АТО, не бачив сім’ї, не одержав земельної ділянки під будівництво, бо не було коли цим займатись. І зараз не можу отримати якусь довідку. До речі, це не вперше. Бо до того доводилось мати справу з цими ж працівницями. І не тільки мені, а й моїй мамі та дружині, які були змушені оббивати пороги та вигризати кожен документ, коли я перебував на сході. У мене напрошується лише одне питання: за що ми воюємо там? За що загинули тисячі хлопців? За ось таке ставлення? За цинізм, зневагу та байдужість? Адже не просимо зайвого, а те, що нам належить по закону. Але, як бачимо, закони у кожного свої. Навіть у тих працівниць. Однак закону совісті у них немає.

Жанна БІЛОЦЬКА

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!