У свої 93 Володимир Кицун не перестає жити Україною. І хоча бойові поранення майже прикували чоловіка до ліжка, щодня ветеран умикає «брехунця», аби послухати пряму трансляцію із сесійної зали парламенту. «Бо як же, – дивується, – не послухати, як я у п’ятьох государствах жив: польськім, совєтськім, німецькім, зновка совєтськім і тепер – українськім?..».

Про це йдеться у матеріалі газети Волинські Новини №14 від 5 травня 2016 року.

Коли в далекому 1930-му Микола Кицун забирав зі Львівщини свою сім’ю, думав, заживе на Волині! Після тісного Дрогобича сім гектарів рожищенської землі здавалися раєм. А з п’ятьма синами господарювати – не те що не тяжко, радісно!

«Як переїхали ми в село Кияж, то крім тлумаків, більш нічого не мали. Хоч бери й просто неба лягай. Але жив тут, на Кольонії, німець Шульц. Так-от він, уявіть, забрав нас до себе, дав нічліг, ціле літо годував і тільки на осінь, як батько свою хату звів, ми від німця пішли», – пригадує Володимир Миколайович.

На ту пору в Кияжі, до речі, не лише німецькі родини жили. Чехів було багато, євреїв. Коли всіх порахувати, то українці взагалі в меншості були. Але ніхто й ніколи не почувався безправним. Навпаки: у католиків Пасха – православні на знак пошани й у себе нічого не роблять. У євреїв свято – сусіди-християни здоровкаються і теж із празником вітають. А коли прийшла на рожищенські землі Друга світова, то сусідство з німецькими переселенцями врятувало сот­ні українських родин.

«Нас і фронт не зачепив. І до Німеччини жодної душі не вивезли. Над ким із українців яка загроза нависала – німецькі родини таких до себе забирали й переховували. Так що ліпших за німців людей не стрічав! – піднявши вказівного пальця, промовляє оповідач. – А от коли совєти прийшли – отоді ми побачили, що таке окупація…».

На ту пору, а було це навесні 1944-го, п’ятеро Кицунових синів уже росли без батька (той іще раніше від хвороби Боткіна помер). Маючи коня, давали раду чималому господарству. Та з приходом червонозоряних «освободітєлєй» усе змінилося.

«Ніхто з людей не хотів воювати. Думка була: хай собі Гітлер зі Сталіним чубляться, а наше діло – хліб засівати, – зізнається ветеран. – Тож ховалися, хто куди міг. Але красні ловили чоловіків по полях і відправляли на фронт».

Забрали й Кицунових хлопців. Усіх п’ятьох. Тож мати одна-однісінька зосталася на чужині дітей чекати.

«Одразу опинився я на першому балтійському фронті. Двадцять другий рік мені йшов… – продовжує чоловік. – Багато там було молодих. Боялися ми крепко. Але наказ надійшов: «За Родіну! За Сталіна!». І ми – «Ур-р-ра!», та й біжимо».

У радянській армії солдатів ніхто не рахував. Маршал Жуков казав: «Русская баба єщьо нарожаєт». От і вийшло, що з п’ятьох Кицунових синів один загинув, двох тяжко поранило та ще двоє повернулися відносно здоровими.

«Бойове поранення я отримав через дев’ять місяців після мобілізації біля латвійського міста Лієпая. Якраз 1 січня 1945-го. Ногу так мені роздробило, що хотіли ампутувати. Але лікарка мене пошкодувала. Ту ділянку, де кістку роздробило, відрізала, а цілі частини докупи стулила. Вийшло, що одна кінцівка стала коротшою за другу на 14 сантиметрів. Та головне, що дві ноги зосталося».

9 травня – день з’яви червоного прапора над німецьким Бундестагом – волинянин зустрів у лікарні підмосковного міста Мурома: «Цього дня ми на радощах так кричали, що здавалося, небо од щастя розколеться: П-О-Б-Є-Е-Е-Д-А-А-А!!! А вже як у червні на Красній площі парад ішов, то я на милицях додому прямував: з Москви – на Київ, далі – на Луцьк, у Рожище і звідти в Кияж мене знайомі довезли».

Володю в селі стрічали мати і наймолодший брат, який на фронті був мінером, тяжко захворів та дочасно пішов і з фронту, і з життя.

«Додому вернувся – а тут власть совєтська на повну катушку! – провадить співрозмовник. – Щоб ви зрозуміли, що то за власть була, розкажу один випадок: лютий, дороги так розвезло, що грузнуть і коні, і люди. Сидимо ми з головою у сільраді (звідти чоловіка на Сибір вивезли, а на його хаті прапора червоного повісили). Сидимо, аж тут двері – рип. Грузин якийсь заходить. І криком так: воза йому і коней – до райцентру доїхати! Ми пояснюємо, що не вийде. Та він аж багровіє: «Да я с вас шкуру спущу! – за кобуру хапається. – Да я вас на пожизнєнно!». Отак-то…».

…Через 70 років після трагічних подій свідок Другої світової знову ніби в минуле повернувся. Воєнні «сводки» щодня ловить: про кількість обстрілів, про те, скільки загиб­лих і поранених.

«За що на нас Путін напав? За що?.. – перепитує останній із живих у селі ветеранів. Непрохана сльоза котиться старечою щокою і падає на бойовий мундир, на якому – близько трьох десятків орденів та медалей. – …Це, дитино, велика політика. І… велика історія… Тішить тільки, що тепер нашим воїнам трудно, та тоді було набагато трудніше. Зараз десятеро хлопців із нашої сільради пішли воювати, а тоді з одної тільки хати п’ятьох нас забрали, і коли я з фронту прийшов, то в Кияжі самі баби й діти зосталися. Тепер як хто з АТО вернеться – йому пільги, допомога. А в мене – каліки – пенсія три рублі була, і щоб трьох дітей прогодувати, моя жінка ветеранський сухпайок на базар виносила. Діти малі такі, заглядають на той сахар, на ковбасу, але ж ні – мусиш продати, щоб у школі не гірші за інших були, щоб книжки їм купити. Так що теперішня українська власть, скажу вам, непогана. Аби тільки крала менше…».

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!