У рамках проекту «Турбота взамін на любов», його організатори Максим Клим’юк та Оксана Сапіга відвідали родину Ткаченків, у якій виховується тринадцятирічна Аня, котра з дитинства бореться з важкою недугою.

До чотирьох років дівчинка зростала у повноцінній сім’ї, де були мама й тато. Далі ситуація кардинально змінилась: та, що носила її під серцем, покинула їх. Просто одного дня пішла і більше не повернулась. Увесь цей час її виховував тато Олексій та  бабуся Ганна Тимофіївна з дідусем Віталієм Федоровичем. У цих старших людей за плечима – півстоліття подружнього стажу, вони кажуть, що знають секрет сімейного довголіття. На жаль, вони так і не встигли поділитися ним із невісткою. Та в них є онучка, якій вони віддають усю свою любов і ласку, і дуже хочуть, щоб дівчинка одужала.

– Про хворобу Ані ми дізналися після трьох місяців її народження, – розповідає Олексій Ткаченко. – Нас відправили до Луцька, де й підтвердився діагноз. З тих пір почалися митарства по лікарнях, санаторіях та реабілітаційних центрах. І нам таки вдалося досягти певних позитивних результатів. Донечка почала ходити, до того пересувалась на інвалідному візку. Зараз вона вимовляє слова, намагається пояснити, що хоче, дуже любить слухати музику.  Увесь цей час мене підтримували і продовжують це робити мої батьки, за що дуже вдячний їм за це. Розумію, що це нелегко, зважаючи на їхній вік, але вони весь цей час не полишають мене один-на-один з проблемою. Донедавна я міг працювати, а тато і мама доглядали за Анею. Зараз їм це заважко робити, бо вже не ті роки й здоров´я вже не те. З часом я покинув роботу. Про дружину говорити не має бажання, бо вона залишила мене і доньку, коли тій виповнилося чотири роки. Навіть жодного разу не прийшла і не поцікавилась, як вона? Мені важко назвати її матір’ю. Лише через дев’ять років нагадала про себе, з’явившись на порозі нашої квартири з… булочкою у руках. Це все, що вона принесла Ані. На питання, де була ці роки і чому не давала про себе знати, сказала, що їздила на заробітки. Хоча, добре знаю, що це не так. Але то її справа, ми й без неї давали раду і стали на ноги. І далі боротимемось за одужання донечки, не зважаючи ні на що.

Однією з проблем, з якою увесь час зіштовхуємось – нестача коштів. Раз на рік мусимо їхати до санаторію, лікування у якому обходиться у десять тисяч гривень. Зважаючи на те, що я ніде не працюю, а батьки – пенсіонери, це для нас не посильна сума. Але ми робимо усе можливе, щоб пройти необхідний курс реабілітації та придбати ліки для Ані. Крім того, доньці потрібно міняти ортези. Бо вона росте і розмір стопи збільшується. А вони мало того, що недешеві, то для того щоб їх виготовити, потрібно їхати аж у Харків. І поки їх будуть робити, дві неділі потрібно десь жити. Ось уже другий рік ми не маємо можливості їх замінити.

Поки розмовляли з Олексієм, Аня балакала з дідусем. Вона, жартома, називає його «авторитетом». Віталій Федорович, усміхаючись, каже що йому це подобається, говорить, – вони так жартують. А Ганна Тимофіївна, витираючи сльозу, розповідає про онучку і ніяк не може зрозуміти, як могла невістка кинути своє дитя.

У затишній квартирі багато іграшок, які колись купували для неї рідні. Олексій показує нам сімейні альбоми, де на світлинах вони з дружиною та маленькою Анею – щасливі та усіміхнені. Та найбільше світлин із самою дівчинкою у новорічних костюмах, вишиванках та вишуканих сукнях. Дивлячись на них, переконуєшся у тому, що Аня зростає у любові і турботі. Хоча й без материнської ласки. Рідні кажуть: Бог їй суддя, головне, щоб Аня одужувала. А все інше – дрібниці.

Жанна БІЛОЦЬКА

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!