Вона була такою жаданою і вистражданою, що просто не мала права здаватись, не дивлячись на важкий діагноз,  а також невтішні прогнози лікарів. Діти з таким захворюванням, у більшості випадків, назавжди залишаються недієздатними. Проте, ця крихітка є виключенням. Більше того, вона вже зробила перші кроки та промовила перші слова.

– Ми вимолили її у Бога і робили це щодня, щогодини, щохвилини… Вдома, у лікарнях, храмах… І Господь почув нас, – говорить Ольга Грушевська, мама дворічної Міланки, яка від народження бореться з важкою недугою – гідроцефалією. – Не зважаючи на те, що я майже всю вагітність провела на збереженні, УЗД жодного разу не показала відхилення розвитку плоду. Лікарі робили все можливе, щоб пологи відбулися в запланований час, проте дитина попросилася на світ раніше і довелося робити кесарів розтин.

Народилася дівчинка з вагою усього дев’ятсот грам. Три місяці немовля знаходилось в інкубаторі для недоношених, за цей час почала розвиватись хвороба і медики були змушені підключити маленьку до апарату штучної вентиляції легень. Не дивлячись на всі намагання лікарів та комплексну медичну допомогу, дитині краще не ставало . Навпаки – захворювання прогресувало і дало ускладнення на очі, в результаті почалося відшарування сітчатки. З цією проблемою поїхали до «Охматдиту», де дівчинку прооперували. У лікарні пробули близько трьох місяців, протягом цього часу Міланку лікували і від гідроцефалії.

– Важко словами описати увесь жах, який нам довелося пережити. Гіркоти додавали й прогнози медиків, які не приховували, що діагноз дуже важкий і наслідки можуть бути невтішними. Але ми не здавалися і продовжували шукати порятунок, – продовжує розповідь мама дівчинки. – Протягом двох років об’їздили кілька реабілітаційних центрів, серед яких –  клініка, де приймає відомий лікар-невролог Володимир Козявкін. Проходили лікування у медичних закладах України. Мабуть, не варто говорити, що все це вартує чималих коштів, сума яких вимірюється у кілька десятків тисяч гривень. Приміром, перебування у реабілітаційному центрі Козявкіна нам обійшлося близько п’яти тисяч. Саме лікування, в процесі якого відкачують рідину з мозочка Міланки, також є недешевим. А в сім’ї працює лише чоловік, крім того, ще є старша донечка Каріна. Тож доводиться інколи звертатись по допомогу до меценатів. Не відмовила нам у допомозі й міська влада, за що я щиро вдячна.

Проте, не дивлячись на зусилля медиків і дороговартісне лікування протягом двох років, стан Міланки майже не змінювався. Вона не ходила,  не розмовляла і майже не ставала на ніжки. Допоки рідним не порадили звернутись у Центр реабілітації дитини «Вільний рух», що відкрився у Борисполі нещодавно. Там лікують дітей, хворих на ДЦП від перших днів народження до шістнадцятирічного віку.

– До кожного пацієнта індивідуальний підхід, враховуючи вік, симптоми, стадії ДЦП та рівень психічного розвитку. Основна процедура для реабілітації – лікувальна фізкультура, – продовжує свою розповідь мама малечі. –  Крім неї до курсу входять масаж, гідро-масажні ванни, грязьові та парафінові аплікації, робота з психологами та логопедами. У центрі є сенсорна кімната, де дітки можуть розслабитись після  занять. Там відбувається вплив на всі органи відчуттів маленьких пацієнтів. Не можу не сказати про спеціалістів, котрі працюють там. Це люди, які віддаються роботі повністю, і для яких дуже важливим є результат. Наш термін перебування у центрі становив 10 днів. Вже на третій день занять Міланка трималась за ліжечко, потім почала злазити з нього. Лікар, який оглядав її, не приховував, що діагноз важкий. Проте зазначив, що вона ходитиме до шести років, хоч і не так вправно, як усі, при умові, якщо займатимемось з нею. І додав, що це – один випадок із тисячі з таким результатом. Реабілітація у «Вільному русі» обійшлася нам   у 13 тисяч гривень, але воно того варте, і не лише через хороші результати, а й тому, що там подарували надію, що наша крихітка зможе стати на ноги.

Вдома ми продовжуємо займатись, також робимо масажі та інші процедури, і вже сьогодні вона вимовляє деякі слова, усміхається і намагається ходити. Це все дається нелегко, але ми не здаємось. Зізнаюсь, що втомлююсь і морально і фізично, бо весь час донечка знаходиться у мене на руках. А ще треба і зі старшою уроки повчити, і по господарству попоратись. Коли чоловік вдома – допомагає доглядати. Але це непросто, бо Міланка звикла до мене. Тато тоді  вмикає музику і вона на якийсь час відволікається. Каріна також включається у процес та забавляє її. У ці моменти я можу щось зробити, або вийти хоча б до магазину. Та якби важко нам не було, ми готові все перетерпіти, аби наша крихітка одужала. Я вірю, що так буде. Бо ми вимолили її у Бога, і він допоможе нам.

Жанна БІЛОЦЬКА

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!