Так трапилось, що мені по справах потрібно було поїхати до Львова. Добиратись вирішила потягом, щоб зекономити, та й поспішати не треба було. Вмостившись на твердій лавці, стала дивитись у вікно. У вагоні було гамірно, оскільки переважну більшість пасажирів складали жінки. Було помітно, чимало з них  знайомі між собою, тож теми для розмов знайшли швидко.

Біля мене сіла дівчина. Модно вбрана, доглянута, красива.  Якийсь час мовчки дивилась на балакучих жіночок, потім, зловивши мій погляд, усміхнулась і промовила: «Я рідко їжджу потягом, але сьогодні так вийшло, не знала, що тут так гамірно може бути. Якби хтось сказав, то б навушники взяла і музику у телефоні слухала. Їду у гості до подруги».

За кілька хвилин ми вже розмовляли, тільки набагато тихіше. Дізнавшись, що я журналіст, вона спочатку завагалась, а потім промовила: «А давайте я вам розповім свою історію, а ви її напишіть. Тільки не вказуйте мого імені, хоча можете й назвати. Тільки прізвища не скажу, не треба воно вам. Може когось моя розповідь вбереже від помилок».

Тетяна – єдина донька у сім’ї. До слова, заможної. Тож відмов ні у чому не знала. Після школи вступила до вишу, закінчила його і стала працювати у Львові. Після маленького провінційного містечка, де усі один одного знають, місто Лева відкривало перед нею чимало перспектив як у професійному напрямку, так і в особистому житті. Влаштувавшись на одну з фірм, закрутила роман з директором. Хоча знала одразу, що був одруженим. Але на той час дівчина вважала себе переможницею. Адже він обрав її. Однак з дружиною розлучатися не збирався. Пояснював, що не може кинути дітей. Як тільки вони підростуть, піде з сім’ї  та одружиться на Тетяні

Та спочатку не погоджувалась на такі умови, але дорогі подарунки, відпочинок за кордоном та інші матеріальні блага, якими закидав її коханий, змусили передумати. Хоча й жив її Андрій зі своєю сім’єю, все ж увагою не обділяв. Винайняв квартиру у центрі міста, купив машину. Так минуло кілька років.

Одного дня дівчина відчула себе зле. Гадала, саме пройде, але з кожним днем вона втрачала сили і худла. Коли звернулась у лікарню, дізналась жахливу новину – у неї рак. У шоковому стані вийшла з кабінету, і перше, що зробила, автоматично набрала номер коханого і повідомила діагноз. На тому боці якусь мить слухала мовчання, потім чоловічий голос сказав, що приїде до неї увечері і вони про все поговорять.

Тетяна вже не пам’ятала, як добралась додому, як увійшла в орендовану квартиру, як мовчки лягла на ліжко і дивилась у стелю, відпустивши усі думки блукати у Всесвіт. Їй ні про що не хотілось думати, ні про хворобу, яка зруйнувала її життя, ні про коханого, ні про роботу… Так вона лежала допоки у дверях не клацнув вхідний замок. Андрій сів біля неї й почав заспокоювати, говорити, що відвезе її до найкращих лікарів, і що вона обов’язково одужає і у них все буде добре. Спочатку Тетяна так само мовчки слухала його, а потім не стрималась і стала ридати. Він як міг, так заспокоював її, але це не допомагало. Лише згодом втомившись, вона заснула у нього на руках.

Далі розпочалося пекло: безкінечні аналізи, курси хіміотерапії, від якої у Тетяни вилізло волосся, постійний страх померти і величезне бажання жити. Увесь цей час її підтримували батьки та Андрій, котрий розривався між сім’єю та коханкою. Стан дівчини то поліпшувався, то погіршувався, але вона намагалась триматись. Якось, повертаючись додому, їй зателефонувала університетська подруга, котра дізнавшись про хворобу, запропонувала зустрітись.

Наступного дня вона сиділа у Тетяни вдома і розповідала про знахарку, яка допомагає багатьом. Дівчина спочатку не хотіла слухати про таке, бо ніколи не вірила у цілителів та ворожок. Але подрузі таки вдалося переконати її.

Переступивши поріг будинку знахарки, навіть не встигнувши привітатись і розповісти про свою біду, одразу почула: «Навіщо забираєш у батька дітей, а в дружини чоловіка? Що хочеш довести? Що є краща? Довела? Тепер маєш розплату». У дівчини аж мову відняло від  цих слів. Вона не знала, що казати, і що робити у цьому випадку. Знахарка продовжувала далі: «Сідай, будемо щось робити. Бо показує мені, що можна тебе врятувати, але мусиш кинути його, бо інакше підеш з цього світу. І затям, дівчино, ніколи не лізь у чужу сім’ю, бо сльози дружини та дітей  дарма не минуть. Не бери чужого, бо біду накличеш. Маєш доказ – чим грішила, на те й захворіла. А тепер слухай мене, і роби як я скажу…»

– Не знаю, що допомогло: чи лікарі, чи знахарка, але хвороба відступила, – розповідає моя попутниця. – З Андрієм ми розсталися. Як згодом стало відомо, його дружина, дізнавшись про наш роман, перейнялася і захворіла на цукровий діабет. Боялася, щоб не покинув, бо кохає його дуже, і діти теж люблять тата. Тож я не тільки ледь не зруйнувала сім’ю, а й через мене постраждала ні в чому невинна жінка. Зараз у них все налагодилось і вона пробачила його. Сподіваюсь, мене теж. Я написала її повідомлення на телефон з вибаченням. У вічі побоялась сказати. Хочу, щоб ви написали мою історію, і вона стала застереженням для інших дівчат та жінок, котрі руйнують чужі сім’ї. Нехай ніколи не роблять цього. Бо розплата обов’язково буде. Я у цьому переконалась.

Жанна БІЛОЦЬКА

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!