Чого тільки не трапляється з нами під час подорожей. Подекуди історії бувають настільки  цікавими, що  самі просяться, аби про них дізналося якомога більше людей.  Однією такою поділився  краєзнавець Володимир Музиченко.

“До Варшави приїхали на світанку. Дорогою другий водій автобусу позбирав у пасажирів пляшки з горілкою і цигарки, роздані їм перед митницею в Устилузі згідно норм, і всі пасажири, виконавши свій громадянський обов’язок, спокійно відпочивавли, увійшовши до дружної родини контрабандистів. Налаштований з обох боків кордону процес! Все, що везуть нелегально з одного боку, миттєво засвоюється по інший бік. Не розумію, чому нам весь час говорять про корупцію лише з одного боку кордону… На зворотньому шляху водій іншого автобусу старанно радив скористатися послугами валютчика, якого він настирливо пропонував покликати.
У Варшаві ми були вперше. Європейська столиця ще світилася ліхтарями, але край неба вже засірів перед світанком. На стінах великі сітілайти світились українськомовною (!) рекламою, що запрошувала українців на роботу. Чимось мені це нагадало плакати, які агітували українців на роботу до Німеччини в Другій світовій війні. Звісно, для Європи після майданеків і освенцимів це краща альтернатива біженцям з Африки і Близького Сходу.
Ми мали пів-дня до відльоту з аеропорту ім. Шопена, тому постало питання, піти погуляти містом, чи скніти на кріслах автовокзалу. Дякувати Богу, це не сарай під назвою «Автостанція» у тисячолітньому місті Володимирі-Волинському: окрім тіток-контролерів і торгових «крапок»-кіосків, що закривають собою весь оточуючий світ, там нема нічого. У Варшаві є… Wi-Fi! Подзвонивши до дочки ми отримали від неї наганяй: «Скільки можна на собі економити!? Ви у Варшаві! То й що, що камера схову 15 злотих!? (=106грн). Ідіть подивіться місто, або нам нема про що говорити! Чекаю фотки!». Речі, а це дві сумки по десять кіло, справді потрібно було десь залишити.
На лавках чекали початку руху громадського транспорту українські заробітчани. Треба ж щось робити після закінчення гречки, отриманої на чергових виборах… А гроші, отримані за приватизаційні сертифікати, розтринькали ще їх батьки…
Заробітчани сміялися  з мене, коли я намагався впихнути в камеру схову дві сумки – впихнути невпихуєме. Чоловіки зі сміху мало не падали з крісел, спостерігаючи за мною. Стало зрозуміло, потрібно брати більшу камеру, дорожчу ще на 5 злотих.
Коли я нарешті впихнув обидві сумки в більшу камеру і вкинув монети (довелося побігати, щоб розміняти гроші), камера відмовилася зачинятися. Але найгірше, що вона відмовилася і повертати гроші… Ці 20 злотих – більше ніж мій денний заробіток, тому це хоч і не катастрофа але прикро. Черговий по вокзалу, якого я покликав, сказав, що він не відповідає за роботу цих камер, до того ж він, мовляв, не бачив, як я вкидав монети. Коли ж я повернувся з надією до лавок із заробітчанами, вони блискавично… позасинали. Брати-земляки поопускали голови, аби, бува, не довелося засвідчити, що я потрапив у халепу.
Черговий досить нечемно порадив нам дзвонити на вказаний на камерах номер. Почувши, що у нас нема польського номера порадив його купити. На моє питання: «навіщо він нам на шість годин перебування в Польщі?» розвів руками і пішов геть.
Раптом з самого крайнього крісла підвівся молодий чоловік, і підійшов до нас. Це був молодий поляк, років 25. Я сказав йому про неприємну ситуацію, яка зіпсувала нам настрій на прогулянку Варшавою, на це він запропонував зателефонувати за вказаним номером зі свого телефону, що і зробив. Пояснив ситуацію власнику тих камер, на що отримав пораду написати СМС як в інструкції, мовляв, повернуть кошти на рахунок в банк. Тоді я взяв телефон і намагався пояснити, що мій рахунок в Україні і в гривнях, порадив негайно приїхати і повернути мені кошти (скільки ще таких халявних грошей вкинули туди інші подорожуючі можна лише здогадуватися, при мені так само «попали» ще люди). На другому кінці «включили дурника» і я почув: «Проше по-польску»… Розмова втратила сенс.
Я був роздратований, і сказав, що Польща нас зустріла не дуже привітно. Незнайомець явно почувався ніяково від того, що не може вплинути на власника камер-злодіїв, і раптом запропонував оплатити зберігання. Як виявилося, в іншому залі є камера схову, де речі приймає охоронець, виписуючи квиток. Ми пішли туди і без проблем здали наші сумки, отримавши нарешті можливість вийти за межі автовокзалу. Тоді ми і познайомились із цим молодим паном, який виявився колегою – музикантом і композитором. Павел – так його звали, зрадівши, що ми колеги, дістав із сумки диск із записом своєї музики і подарував нам. Ми пригостили його пирогами, спеченими дружиною в дорогу і яблуками. Все це йому дуже сподобалося і наша розмова була вже зовсім дружньою, ніби ми давно знайомі.
Повернувшись додому, прослухавши диск, я зрозумів, що Павел не лише хороша людина, а й талановитий композитор – Pawel Bajek”.

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!