На автостанції у Володимирі-Волинському як завжди гамірно. Хтось їде, когось проводжають, а когось зустрічають. Одне поперед одним бігають роми, благаючи про допомогу, а деякі з них намагаються вчепитися за рукав перехожому, щоб розповісти про майбутнє і «відробити порчу», через яку  ті мають купу проблем. І то нічого, що людина говорить, що у неї все добре. Бо одразу чує у відповідь, коли не  дасть пару гривень або ще щось,  буде зле. Одним словом, вокзал, де щодня перетинаються сотні, а то й тисячі доль, живе своїм життям.

Біля мене на лавці присіла жінка з картонної коробкою. На вигляд їй десь за п’ятдесят. Поцікавившись, яка година, почала говорити про погоду, потім про газ, вартість якого зростає з кожним днем, субсидію, яку ніяк не може оформити, але ніби, пообіцяли у соцбезі, що матиме. Згодом стала розповідати про доньок, одна з яких навчається у Львові.

-Вчиться на юриста моя Оленка. Все життя мріяла бути ним. Правда навчання обходиться недешево, але я все роблю, щоб вона здобула освіту, – говорить жінка. – Навіть роботу покинула і стала їздити у Польщу на заробітки аби оплачувати навчання у виші. Бо з чоловіком давно розлучилась і мушу сама давати раду всьому.

-Чимало студентів вчаться і підпрацьовують, щоб мати можливість самим платити за навчання, а батьки як можуть, то допомагають, – кажу я.  – у Львові багато молоді трудиться у ресторанах, кафе, магазинах, автозаправках…

– Напрацюватися  ще встигне. Нехай вчиться, – відповідає пані. – Що то за наука буде, коли у якійсь забігайлівці митиме брудний посуд або столи витиратиме? Вона й так втомлюється, бо займається багато. А так вивчиться, знайде гарну роботу й стане на ноги. Аби тільки не повторила помилки старшої сестри, котра вибрала сімейне життя, не довчившись один курс. А зараз розлучилася з чоловіком і приїхала до мене з дитиною. Продовжувати навчання не хоче, каже, немає сенсу. Бо роботи у місті не знайдеш такої, щоб платили добре. Хоче до Польщі їхати, але на кого дитину малу залишить? Я ж бо не можу глядіти, сама катаюсь, щоб молодшу вивчити. Тож виходить, що забезпечую обох, ще й онука. Бо тих аліментів, які отримує, ні на що не вистачає при нинішніх цінах.

-А старша донька на кого вчилась? – цікавлюсь.

– На філолога. Так ому ця філологія потрібна? Казала їй про це, але не слухала. Тільки гроші на вітер викинула за неї, бо ні диплому, ні роботи. От юрист – так. Завжди копійку матиме, якщо головою думатиме. Головне аби мені здоров’я вистачило вивчити її. Бо хто б що не казав, а заробітки – не мед, працювати доводиться по 10 годин на добу, хоч і платять добре.

-А пенсія  є? Бо зараз треба стажу чимало, щоб отримати її?

-Хто за неї думає сьогодні? З таким життям, як в Україні, день прожив – і слава Богу. Скільки людей молодих помирають від хвороб важких, тож чекати поки за якихось десять -п’ятнадцять років тобі нарахують ті копійки, за які ти не зможеш прогодуватись, не варто. Треба жити, дітей вчити, щоб на старості було кому хліба подати. От зараз передачу хочу передати у Львів. Привезла з Польщі харчів, домашнього напекла, щоб донька мала що їсти на квартирі. Так, винаймаю їй житло. Недешево, правда, зате краще ніж у гуртожитку, де завжди гамірно, і є ризик, що голодна буде, бо ж студенти завжди їсти хочуть. Тож чого маю годувати усіх. Нехай краще сама живе, вчиться спокійно та не переживає, що якась річ пропаде з кімнати, поки гризтиме граніт науки. Бо й одяг недешевий має. Як не як – Львів. Хочеться гарно вбратися, а не з секонду. А ще ж і до салону піти, щоб файно виглядати. Ох, де тих грошей набратися? Але поки даю раду. Мушу доньку вивчити, потім подякує мені.

Я нічого не стала відповідати. Лише побажала усього найліпшого незнайомці, яка вже поспішала до автобусу з коробкою в руках. У голові чомусь пригадалось китайське прислів’я: «Дайте людині одну рибину, і вона отримає харчування на день. Навчіть її ловити – і вона зможе сама себе прохарчувати». Мабуть, його знають не усі.

Жанна БІЛОЦЬКА

 

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!