Катерина сиділа на ліжку й дивилася напівсліпими очима у вікно. Двері відчинилися і до кімнати увійшла Орися.

–  Мамо, будемо їсти, вмощуйтеся зручніше, – промовила вона і поправила подушку свекрусі.

– А що сьогодні у нас на обід? – поцікавилася Катерина.

– Каша гречана з котлетами, як ви любите, і салат, – відповіла жінка й сіла на край ліжка та прийнялась годувати стареньку.

Орися з Миколою виросли в одному селі. Вона проводжала його у військо, поки чекала, вишивала рушники, бо домовилися про те, що коли повернеться, одружаться. Весілля відгуляли за усіма традиціями і стали жити у його батьків. Один за одним на світ з’явились Василько та Олег. Свекри любили невістку, бо була завжди привітна, працьовита та гарна господиня. А головне, – кохала їхнього сина. Окрім Миколи, у них була донька  Наталка. Вона жила у місті, мала добротний будинок та двійко дітей. Чоловік був підприємцем, тож сім’я нічого не потребувала.

Час минав, дітвора підростала, у невеличкій хатині стало тіснувато. На сімейній нараді вирішили будувати нове житло. Спочатку йшла мова, що зводитимуть у селі, але зваживши усі «за» і «проти», дійшли думки, що краще буде жити у місті. Там і з роботою ліпше, і перспектив більше.

Микола почав їздити на заробітки, Орися, попрацювавши у магазині, де платили копійки, вирішила змінити сферу діяльності, й стала «човникувати» до сусідньої країни з товаром. Хоч і важко було, але гроші значно більші ніж у магазині. Допомагала й свекруха, котра тримала скотину, а потім продавала і гроші віддавала на будівництво. Щоправда, намагалася й доньку не обділяти. Все ділила порівну, і завжди казала, що та її догляне у старості.

За кілька років у новому будинку справляли новосілля. І хоча роботи  ще вистачало, та головне, сім’я житиме у власному помешканні. Гості піднімали келихи за добробут, господарів та їх батьків. Хтось, навіть, жартома промовив, що у такій великій хаті знайдеться місце на схилі літ і для батьків. Але Катерина, усміхнувшись, промовила, що хотіла б удома доживати віку, та якщо життя змусить, піде до доньки. Ці слова чомусь тоді запам’ятались Орисі.

Минали роки, діти виросли, одружилися. Один син переїхав до столиці, другий лишився жити з батьками. Ніби все добре, усі працювали, жили дружно. Та трапилась біда, – помер батько Миколи. У той час Орися була за кордоном на заробітках. Дізнавшись про смерть свекра, одразу поїхала додому. Але потрапила аж на другий день. Сидячи біля труни, відчула на собі недобрий погляд сусідки, котра з неприхованим сарказмом пошепки говорила Катерині, що у тієї тепер немає виходу, як піти жити до доньки. Бо нікому вона крім неї не потрібна. Орисі стало образливо за такі слова, але вирішила змовчати.

Того дня вона тільки приїхала із заробітків, ще не встигла розпакувати сумки, як почула телефонний дзвінок.

– Доню, я ногу, мабуть, зламала, встати не можу. До Наталки дзвонила, а вона каже, що на роботі і не може приїхати, – чувся у слухавці голос Катерини.

Жінка побігла до сусіда й попросила його відвезти її у село. Побачивши заплакану свекруху, котра трималась за добряче опухлу ногу, вирішила доправити до лікарні. Вже там з’ясувалося, що є перелом. Довго була  у гіпсі, бо перелом виявися складним, та й вік давався взнаки. У старших людей кості погано зростаються.  Після виписки на сімейній нараді було вирішено забирати Катерину з села. Оскільки Наталка відмовилася брати матір, мотивуючи тим,  що у хаті немає зайвого місця, Орися з Миколою привезли її у свою хату. Старенькій пояснили, що поки поживе у них, бо донька ремонт робить. Та ремонт затягнувся на роки. На початку жінка весь час цікавилася, коли він закінчиться, і вона переїде до доньки, а потім перестала питати. Її здоров’я з кожним днем погіршувалось, а за деякий час  взагалі злягла.

Якогось дня у хаті зіпсувалось опалення й Орися зателефонувала Наталці, щоб та вязала матір на кілька днів до себе, поки котел не відремонтують. Але вона відмовилася.

– То куди маю подіти її? У хаті холодно, а вона хвора, мерзне, – намагалась достукатись до родички жінка.

– У літню кухню поклади, – почула у відповідь.

– Там холодно, й цементна підлога, а вона падає з ліжка деколи, – пояснювала Орися.

– То викиньте матір на смітник, – відрізала Наталка.

Орися поклала телефон. І більше не дзвонила. Зайшла у кімнату, у якій лежала під кількома ковдрами свекруха та дивилася напівсліпими очима у стелю.

– Мамо, може вам чаю зробити? Мусимо потерпіти, поки опалення відремонтують. Наталка не може вас узяти до себе, бо знову ремонт затіяла.

Катерина взяла Орисю за руку, притулила до щоки й зі сльозами на очах прошепотіла «Дякую, тобі за все, дитинко». Вона все зрозуміла.

Жанна БІЛОЦЬКА

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!