Учора довелося побувати на міському кладовищі. Добиралась туди й назад маршрутками. Повертаючись назад,  мимоволі стала свідком розмови між двома жіночками. Одна з них завела розмову про останню данину померлому, – пам’ятники.

– Які ж то гроші треба, щоб зараз облаштувати могилу, – говорить жінка. – Найдешевший п’ять з половиною тисяч, і це без установки. Робота стільки ж. Я поставила чоловікові чорний, найдешевший, такий як більшість зараз ставлять, за півроку тріщина з’явилась. Мусила ремонтувати за свої гроші, бо майстри не місцеві, у яких замовляла і які ставили. Їхати відмовились.  І так ледь кінці з кінцями звожу, а тут таке…  Та нічого. Якось дала раду. Найняла інших, заплатила та відремонтували.  Інколи думаю, коли помру, нікому буде до нас з чоловіком навіть на могилу прийти, бо дітей немає. Є племінниця, яка живе в іншому місті. Домовились з нею, що вона подбає про все. Тож про пам’ятник для себе сьогодні думаю,  гроші відкладаю з пенсії, яких і так катастрофічно не вистачає на найнеобхідніше. Добре, що субсидія є. А то б не знаю, що робила…

– Пусте то все, оті меморіали ставити, – відповіла її співрозмовниця. – Чи врятують вони душу на тому світі? Ні. Що заробили на цьому, матимемо на іншому. То все для людського ока робиться. Аби не осуджували. Мертвому потрібна наша молитва. Кількаметровий монумент не поверне до життя. Не кажу, що лише хрест має бути на могилі, та не вважаю, що потрібно викидати кілька десятків тисяч на неї. Хоча хто має гроші – то й може собі це дозволити. Та чи потрібно це мертвому?

Далі  жіночки взялися обговорювати один з пам’ятників, який привертає до себе увагу кожного, хто опиняється на кладовищі, не тільки своїм величезним розміром, а й тим, що на ньому зображена ще жива людина. Скрушно хитали головами, шкодуючи дитину, для якої він побудований. Гадали, чи пускатимуть людей у капличку, що будується поруч нього. Торкалися теми кремації, одна навіть висловилася, що була б не проти, якби її кремували, а попіл розвіяли, тоді б низка проблем зникла. Бо поки рідні живі, то ще буде кому за могилою доглядати. А потім заросте і нікому не буде потрібною. Зітхаючи та обговорюючи тему смерті, проїхали кілька зупинок.

Насамкінець жінка, яка виступала проти «меморіалів», поцікавилась у співрозмовниці,  де можна замовити недорогий, але хороший пам’ятник? Додавши, що нещодавно поховала матір. «Не хочу, щоб люди говорили, що погана донька, і не змогла останній спочинок рідній неньці облаштувати. Тож мушу гроші вже збирати, щоб за рік поставити пам’ятник, коли могила осяде. Ой, а де ж тих грошей набрати, коли з однієї пенсії живеш?» – бідкалася пасажирка.

Обидві вийшли на одній зупинці. У двох майже однакові проблеми. Тільки одна думає про облаштування місця останнього спочинку для себе, інша – для рідної людини. Сумно, що у державі люди, здебільшого пенсіонери, змушені не тільки виживати, а й дбати про те, як виглядатиме їхня могила, відмовляючи собі у багатьох речах при житті. Добре, коли хтось із них має дітей, котрі подбають про це, а що робити самотнім? Пам’ятники – недешева розкіш. Нехай навіть найдешевші. Тому задумуються над цим питанням за життя, відкладаючи копійчину з мізерної пенсії, як це робили їхні батьки, коли зберігали «смертні заощадження» у вузликах.

Жанна БІЛОЦЬКА

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!