22 травня 2014 року став трагічним не тільки для 51 окремої механізованої бригади, яку розформували, відібравши бойовий прапор, а й для Волині та  України. Цього дня на світанку під Волновахою підло розстріляли блокпост 5110, на якому загинули 17 військовослужбовців, згодом ще один помер від поранень. Відповідальність на себе взяв ватажок бойовиків Безлер, на прізвище «Бес».

Вранці жахливе відео розстрілу з’явилось у соцмережах та у ЗМІ, і вже тоді стало зрозуміло, що це – війна. Тіла загиблих доставили у Рівне. Ця важка  місія лягла на плечі командиру 51 ОМБр Володимиру Яцківу та підполковнику Василю Спасьонову, який, на жаль, через кілька місяців загинув. Жоден з генералів, зокрема й Пушняков, який за словами бійців, віддавав наказ про облаштування блокпостів, не приїхав до батьків, і не подивився їм у вічі. Та й відповідальності ніхто  за смерті 18 бійців не поніс і досі.

Ось спогади військових, котрі опинились на той час у епіцентрі подій.

Офіцер 51/14 омбр Євгеній Багдасаров: «На День перемоги, 9 травня, прибули в населений пункт Дачне, що у Дніпропетровській області. Колона розташувалась просто на дорозі, де й провели першу ніч. А вже наступного дня до нас прилетів командувач сухопутними військами України генерал-лейтенант Пушняков і наказав виставити сім блокпостів. Командир бригади полковник Яцків та начальник штабу бригади підполковник Андрощук були проти, оскільки артилерія, яка прибула разом з нами, мала інше призначення, ніж виконувати завдання на блокпостах. Проте це був наказ, який треба виконувати, хоча ніхто не знав, як це все робити. Та сім блокпостів до кінця дня мали бути виставлені й готовими до виконання завдань. Бетонних плит, які б перекривали транспортне сполучення, тоді не було взагалі, замість них слугувала техніка. Була можливість виставити металеві «їжаки», та командування сказало, що «це не війна й не треба лякати місцеве населення». Довелось самим їх робити: для цього колоди обмотували дротом і встановлювали на дорозі, щоб у разі прориву машини можна було б її чимось зупинити. За півтора тижня кількість блокпостів зросла до десяти. Саме останній – 5110, що у Волновасі, і став фатальним. Хоча ще тоді з «десятим» блокпостом було щось незрозуміле і його ніяк не могли виставити».

    Військовослужбовець 51 ОМБр Олександр Серватович: «Армія не воює блокпостами, як згодом виявилось, це – війна артилерії. Там, де ми перебували, навіть не оголошували антитерористичної операції. А у наших довідках після звільнення не вказано, що ми на той час перебували у зоні АТО. Виходить, хлопці самі прийшли туди, і самі винні в тому, що загинули. Їхні рідні довго не могли домогтися справедливості, а ті хто вижив, не мали можливості виробити статус учасника бойових дій. Винним в усьому намагалися зробити комбрига Яцківа, котрий приїздив на блокпост для перемовин з місцевим населенням і доповідав про ситуацію командуванню. Однак результату не було. Також хотіли прогріхи списати на загиблого комбата Полінкевича. Але що він зробив не так? З перших хвилин зорієнтувався в ситуації, та не мав важелів вплинути на неї. Вважаю, командир усе зробив правильно, своїми діями йому вдалося понизити градус напруги».

 Оксана Бондарук, мама загиблого володимирчанина Миколи Бондарука: «У день загибелі сина прокинулася о п’ятій ранку. Серце відчувало якусь тривогу і я почала читати молитви. Згодом стала набирати його номер, але він не відповідав. Тоді подумала: може спить. Але коли не могла додзвонитися в обід, почала телефонувати рідним, однак ті нічого  не говорили. Попросила чоловіка привітати сина зі святом, як тільки додзвониться, того дня християнський світ вшановував Миколу Чудотворця. Та коли увімкнула телевізор, перше, що побачила, – поле, на якому лежали загиблі військові. Повідомлялось, трагедія трапилась в Україні. Хіба могла знати, що серед них був мій Миколка…

…Фотографію мого Миколи разом із труною несли четвертою у колоні серед вінших тіл. Я дивилася на неї, й продовжувала відмовлятися вірити, що у домовині лежить син. Далі була панахида. І коли дозволили рідним забирати тіла до дому, стала вимагати відкрити труну. Хоча це заборонялося, але я наполягла. Роздивитися, чи у ній мій син, не встигла, бо одразу вічко закрили. Тоді я стала питати чоловіка, чи це справді наша дитина? Зі сльозами на очах він промовив: так, це Миколка. Вже вдома коли побачила його, жахнулася. На потилиці була величезна рана, з якої весь час сочилася рідина, обпечені руки, тіло все простріляне. Хоча у довідці про смерть було написано: помер від кульового поранення. Окрім того, він був весь брудний, запеклу кров на скронях так ніхто й не витер. Як могла, помила дитину. Подивилася на труну, – крізь дошки дірки видно. Тканина, якою оббита, просвітлюється. Не могла я синочка у ній ховати. Купили нову, поклали костюм туди, бо переодягнути не можна було, він увесь набряк за тих п’ять днів, які його чекала. Його навіть не забальзамували. На площу Героїв, де мали відспівувати, відмовилася везти. Літо, спека… Не до того було. Думаю, мене люди зрозуміли»…

Ми повинні завжди пам’ятати цей «чорний четвер», який забрав життя 18 життів. Вічна пам’ять загиблим.

Жанна БІЛОЦЬКА

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!