Лише за сім кілометрів від Володимира-Волинського, одразу ж за Фалемичами зручно розташувалось між лісами та полями село із співзвучною назвою – Вілька-Фалемицька. Про цей присілок на правому березі річки Луга важко знайти інформацію навіть в інтернеті, адже нема окремої статті, яка була б присвячена Вільці у Вікіпедії, а ті згадки, які вдається віднайти, надто мізерні. Та чи бережуть пам’ять про село його місцеві жителі? Чи є ще життя у цьому невеличкому населеному пункті Володимирщини? Аби дізнатись це, рушаємо у першу в цьому році краєзнавчу розвідку спільно із ДІКЗ «Стародавній Володимир».  Пише “Слово правди”.

У краєзнавчому словнику Олександра Цинкаловського Вілька-Фалемицька згадується як Вілка або Вулька Хвалемицька, а також як Волиця Хвалемицька.

Села з назвою Вілька або Волиця на території України дуже поширені. Ще з давніх давен наші предки цінували волю і так називали багато сіл, хуторів і містечок. Саме таким способом жителі хотіли увіковічнити важливу цінність – свободу.

Колись Вілька-Фалемицька належала до луцьких владик. Згідно з ревізією луцького замку 1545 року була це власність того замку, пізніше належала до князя Михайла Сангушка Ковельського.  На початку 20 століття тут було 24 домів, у яких мешкало 150 жителів. До 1914 року на території села були руїни замку графа Лєдуховського.

Про давню минувшину Вільки-Фалемицької нині тут нічого не нагадує. У селі близько двох десятків будинків, переважна більшість яких побудована у 70-80-х роках минулого століття. Деякі  із них вже добряче поросли бур’янами та чагарниками, так що навіть на подвір’я не зайдеш, а покрівлі господарських споруд, наче шапки, поз’їжджали набік. Та біля деяких будинків здається ще вчора дихало життя – бігали і сміялись діти, було чути розмови та пахнуло свіжоприготовленою вечерею. Нині ж тут пахне цвітом півоній та інших квітів, які колись насадили дбайливі господині біля своїх обійсть, котрі зараз закриті на надійні замки. А зі звуків чутно лише цвірінькання птахів та дзижчання комах.

Простуємо єдиною вулицею у селі по битому шляху, вкритому ямами, у пошуках хоч якихось ознак життя. Врешті, бачимо на горизонті чоловіка, який хвацько орудує косою, викошуючи траву, а згодом і жінку з граблями, котра наводить лад на городі біля будинку. Чоловік майже не реагує на непроханих гостей, а жінка спершу теж неохоче йде на контакт, мовляв, що ж про нас тут писати? Тим паче про село і його останніх жителів, котрі повмирали чотири роки тому, уже писали в котрійсь із газет. Та слово за словом, розмова зав’язалась.

Подружжя Ростислава і Надії Заварикіних – єдина родина, яка і досі залишається вірною селу, де вже 13 років поспіль проводить кожне своє літо. «Зимують» у квартирі у Володимирі, а на літо перебираються до батьківської хати дружини, де залюбки вирощують городину та господарюють, відпочиваючи від міста. Більше в селі, окрім них, жителів не лишилось. Є ще декілька дачників, котрі час від часу навідуються на город.

– Чоловік  у мене після інсульту, йому складно говорити, – пояснює Надія мовчазність свого чоловіка. – Сталось це рік тому тут у селі – Ростік різав дрова і раптом йому стало зле. Пішов перепочити до хати і тоді помітили, що почало йому мову затягувати. Поки швидка довезла до лікарні, то мову взагалі відняло. Після реабілітації отримав інвалідність. Але добре, хоч фізично ще може працювати і водити машину лікарі також не заборонили, бо сама б господарство не потягнула. Тим паче цього року придбали козу Лєру та цапа Пашу. Чекаємо невдовзі на поповнення у цій козячій родині. Окрім цього, маємо ще і курей, тому, можливо, лишимось тут вже і на зиму.

– Полола якось буряк на городі, аж тут вулицею йде колишній сусід, який свого часу емігрував до США. А в нас, до речі, тут таких чимало. Почали розмовляти про життя, а він каже: «Чого переживаєш, що ти тут сама? В Америці людина, яка має найближчих сусідів за п’ять кілометрів, вважається багатою і щасливою!», – посміхаючись, зазначає пані Надія.

У Вільці-Фалемицькій лишилось  чимало  добротних будинків, які з кожним роком все більше руйнуються. Надію дивує,  чому ніхто із власників цих хат не виставляє їх на продаж, адже потенційних покупців вистачає – не раз приїжджали люди і цікавились, чи продає тут хтось нерухомість, та так і їхали ні з чим.

Тетяна ІЗОТОВА.

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!