Подекуди складається враження, що час у Володимирі зупинився ще на початку 90-их років минулого століття. І мова йде не про стабільність у добробуті та комфорті. Якщо оточуючий світ рухається уперед, Княже місто у своїй кричущій відсталості ризикує остаточно занепасти та перетворитися на усіма забутий та зарослий бур’яном провінційний закуток.

Міський голова Петро Данилович Саганюк очолює місто вже понад 20 років, п’ять каденцій поспіль. За цей час Україною прошуміли два Майдани, змінилося шість президентів та майже два десятки урядів. Так чи інакше, країна поволі рухається вперед. Лише Володимир, попри надзвичайно вигідне географічне розташування та славну історію, не може віднайти свій шанс на поступальний розвиток.

Місто старіє на очах, його залишає молодь. Ні для кого не секрет, що виживати більшості місцевих жителів допомагає близькість кордону з Польщею. Альтернативної концепції розвитку міста до сих пір не створено. І така ситуація цілком влаштовує діючу владу, оскільки родина мера теж не має підстав нарікати на можливість десятиліттями заробляти на тіньовому транскордонному бізнесі.

За основними статистичними показниками соціально-економічного розвитку (2018 рік) місто пасе задніх серед інших волинських районних центрів. Чисельність населення спадає (вже менше 39 тисяч), середньооблікова кількість штатних працівників зменшується (усього 4,9 тис.), середньомісячна номінальна заробітна плата – 6858 грн. – не вражає, як і рівень капітальних інвестицій у розрахунку на одну особу – 3055 грн.

Про іноземні інвестиції взагалі не варто згадувати, бо вони складають… 0,3 американських доларів на одного мешканця Володимира. Коли, приміром, у сусідньому Ковелі цей показник перевищує 62 долари на особу і, навіть, у далеко небагатому Любомльському районі становить 6,2 долари. А житла у Ковелі щорічно будується майже в чотири рази більше, ніж у Володимирі (32 тис. квадратів замість 8-ми).

Що ж заважає розвитку? Не в останню чергу, архаїчність підходів міського голови. Вміння вдало пристосуватися до будь-якої зміни влади свідчить лише про талант відстоювати особисті інтереси. А справжні інтереси міста і містян вже давно розходяться з інтересами сім’ї пана Саганюка, хоча, можливо, сам він вважає по-іншому. Але як би йому не ввижалося, він вже просто фізично та морально не здатний поглянути на очолюване ним місто свіжим поглядом. І, тим більше, сприйняти та втілити у життя інноваційні підходи до розвитку Володимира.

Стара звичка формувати своє оточення на засадах особистої відданості та кумівства за рахунок професіоналізму дає про себе знати. В оточенні мера бракує фахівців з відповідною освітою та необхідним для адаптації до сучасних тенденцій досвідом. А авторитарний принцип керівництва вже не дозволяє не лише залучати до роботи ефективні кадри, але й належним чином реагувати на життєві потреби міської громади.

Інвестиції в інфраструктуру міста знаходяться на кричущо низькому рівні. Одразу згадуються у своїй більшості розбиті центральні дороги та не заасфальтовані бічні вулиці та провулки, перетворена у «танкодром» центральна площа. Постійні суперечки навколо відповідних тендерів породжують великі сумніви щодо прозорості діяльності влади у зазначеній сфері. Цікаво було б підрахувати, скільки коштів було «закопано» у володимирську бруківку та асфальт з 1998 року і чому якісного результату не видно і досі?

Показово, що Володимир поповнив сумний список українських міст, в яких повністю відсутнє гаряче водопостачання. Житлово-комунальне господарство міста котрий рік дихає на ладан. Можна було б списати цю ситуацію на скрутний економічний стан в державі, але чомусь у сусідніх Нововолинську і Ковелі подібних проблем немає.

Особливе занепокоєння викликає занепад медичної галузі міста, яке колись справді могло пишатися потужною районною лікарнею. Внаслідок нерішучості володимирської влади, опорним регіональним закладом охорони здоров’я в результаті медичної реформи обрано Нововолинськ. І мерія з цим цілком змирилася.

Більше того, у володимирській лікарні продовжується зношення матеріально-технічної бази та відтік професійних медичних кадрів, не втілюються навіть найпримітивніші сучасні інформаційні технології. Чому ж у сусідньому Ковелі влада може запропонувати молодим лікарям вагомі підйомні та інші соціальні стимули до роботи, а у Володимирі на стан медичної опіки населення фактично начхати?

Є й інші питання. Чому, приміром, Володимир не вдається перетворити у привабливий туристичний центр? Тисячолітнє місто з унікальною у загальноєвропейському вимірі історією, багатьма соборами і пам’ятками, валами древнього городища не може позиціонувати себе поза рамками примітивного базару. Старий затрапезний готель, відсутність мінімальної туристичної інфраструктури, не кажучи вже про громадські вбиральні. Про яку туристичну промоцію може йти мова? Проблема, передусім, полягає у масштабі мислення керманичів, котрі не бачать далі примітивних шкурних інтересів.

Очевидно, що без радикальних змін у керівництві стагнацію Княжого міста не зупинити. Інакше на гербі Володимира треба буде назавжди закарбувати блок цигарок та пляшку горілки, як символ реальної «європейської інтеграції» древньої столиці Галицько-Волинського князівства.

У цьому зв’язку, виникає резонне питання: чи може людина поважного пенсійного віку, «загартована» в бюрократичних інтригах минулого століття та корупційних оборудках останніх десятиріч «вільного ринку», ефективно керувати Княжим містом  в сучасних умовах? Відповідь на це питання кожен житель Володимира здатен віднайти сам.

 

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!