«О першій ночі закінчили облаштовувати 10-й блокпост, а на світанку хлопців розстріляли».

   Начальник інженерної служби 51-ї окремої механізованої бригади, нині 14-ї ОМБР майор Олексій Платаш народився у російському місті Оренбурзі. Професію військового обрав не випадково, його батько, а потім брат теж служили в армії. Оскільки доля військовика вимагає не тільки постійної зайнятості, а й зміни місця проживання, доля розпорядилася так, що їхня сім’я опинилася на Хмельниччині у селищі міського типу Ярмолинці. Вже в Україні Олексій закінчив Кам’янець-Подільський військово-інженерний інститут. Далі розпочалися справжні військові будні молодого лейтенанта, який вже встиг одружитися.

Зі своєю другою половинкою Анжелікою познайомився у потягу, хоча обоє навчалися в одній школі. Олексій виявися старшим на два роки. На момент знайомства йому було двадцять, їй – вісімнадцять. Він навчався у військовому, вона – у педагогічному. Між ними виникли почуття, а через три місяці хлопець запропонував коханій руку і серце. За якийсь час у них народився син Богдан. Зважаючи на постійні переїзди, пов’язані з військовою службою, молодій родині довелося змінити не одне місце проживання. У 2004 році отримав направлення у Володимир-Волинську військову частину, де й досі продовжує нести службу.

Обов’язок військовослужбовця – захищати країну, та майор Платаш і подумати не міг, що доведеться  через майже сімдесят років по закінченню Другою світової оборонятися від сусіда, який багато років вважав себе «старшим братом».

– У березні 2014-го отримали сигнал на збори. Управління поставили перед фактом: оголошена мобілізація. А вже за тиждень усі були на рівненському полігоні, – розповідає Олексій Платаш. – Часу на підготовку виявилось обмаль, тому навчання проходили у максимально стислий термін. По їх завершенню вирушили у Дачне Донецької області. У хлопців були різні думки щодо того, куди їдуть. Одні до останнього вірили, що на навчання, та більшість розуміла ситуацію. Вже по прибуттю на місце дислокації, отримали наказ на забезпеченню блокпостів, крайнім з яких був десятий, під Волновахою.

Олексій пам’ятає, як о першій ночі завершили роботи і повернулися на відпочинок у Дачне. А близько п’ятої години оперативний повідомив жахливу новину про розстріл бійців. Ні в кого не виникало сумнівів, – це війна. Командуванням було прийняте рішення відправити  весь особовий склад на Широкий лан, а з окремих бійців сформувати батальйон для виконання бойового завдання на Савур-Могилі.

– На полігоні у Миколаєві утворили три БТГРи. 3-й БТГР, який  знаходився під керівництвом Павла Пивоваренка, вирушив у село Варварівка, – продовжує розповідь Олексій Платаш. – Через деякий час разом з Володимиром Миглясом отримали наказ прибути до цього населеного пункту для підсилення. Добровольцем з-поміж мобілізованих, що зголосився стати моїм водієм, був Дмитро Торчило з Кречева Іваничівського району.  З нами вирушила група розмінування у складі чотирьох осіб та Юрій Петрович з екскаватором. Ми були включені до складу 3-го БТГР і почали виконувати завдання за призначенням. При взятті блокпоста при в’їзді до Сєверодонецька нашим завданням було: провести його розмінування і територію навколо нього. Після зачистки міста розміновували інші ділянки, що знаходились у його межах та за ним. Так, разом з військовими  інших частин просувалися до Лисичанська.

Взяття цього міста призвело до втрати бойових друзів, серед яких Василь Спасьонов. Олексій Платаш розповідає, досить часто перетинались з підполковником, який вражав щирістю й оптимізмом. У машині завжди були тушкованка та згущене молоко для дітей, які полюбляли навідуватись до бійців, бо знали, що ті завжди пригостять. Населення, каже Олексій, по-різному ставилось до ЗСУ, хтось вороже, хтось намагався допомогти. У Лисичанську майор Платаш отримав осколкове поранення у ногу. Рана постійно гноїлася і медикам доводилось чистити її. Радили їхати у госпіталь, але офіцер відмовлявся, не хотів залишати хлопців.

                              Вторгнення військ Російської Федерації

Після виконання бойових завдань у Луганській області, 3-й БТГР був направлений у Донецьку. Перший населеним пунктом стало село Березове, згодом Старобешеве, Дзеркальне.

– Зважаючи на поставлені завдання щодо визволення Іловайська, на підсилення 3-го БТГР прибуло з мого підрозділу ряд спеціальної інженерної техніки та група розмінування на чолі з майором Віктором Мироненко, які були закріплені у Кутейникове, – говорить Олексій. – зазначу, усі мої поставлені завдання хлопці виконували професійно і злагоджено. Взагалі, усе тоді трималось на ентузіазмі та патріотизмі. Ми вірили у перемогу. І у те, що ще трохи, і все закінчиться та повернемось додому. Я навіть відмовлявся їхати у кількаденну відпустку, бо був впевнений у цьому. А ще розумів: буде важко від сім’ї повертатись на війну. Тож робили усе, що від нас залежало, щоб звільнити українську землю від сепаратистів. Та не так сталося, як гадалося.

Про те, що російські війська вторглися в Україну, Олексій дізнався від майора Фураєва, який повертався з бойового завдання і зіштовхнувся з танковою колоною Російської Федерації у районі Дзеркального. Саме Фураєв повідомив, що наші війська опинилися в оточенні. На той час Платаш з бійцями знаходились біля Іловайська. Він зателефонував комбригу Пивоваренку і розповів про розмову з бойовим товаришем, на що той сказав, що це сепаратисти й наказав чекати на нього. Олексій не мав права не виконати наказ, до того у нього було багато техніки, яку не міг кинути. Та, розуміючи ситуацію, переговорив з хлопцями, і було прийнято рішення вибиратися групами. На щастя,  вийшли усі живими. Інші хлопці 3-го БТГР проривалися через «зелений коридор», з якого жоден з не повернувся. Наймолодшим з них був Роман Лучук з Луцька, йому виповнилось двадцять років. Щодо Пивоваренка, з яким пліч-о-пліч Олексій Паташ пройшов бойовий шлях, і якого безпідставно звинувачували у зраді, зазначив: він був порядною людиною і справжнім офіцером.

                                                          Полон. Клітка. Іловайськ

– Вночі розпочався обстріл, який тривав до ранку. Намагаючись укритися від снарядів, разом з іншими побратимами вскочили в яму, де просиділи до світанку. Згодом обстріли стали вщухати, періодично прострілювали снайпери і танки. До нас наближалися війська Російської федерації, і ми мали останню можливість почути рідних, – каже майор. – Олександр Мельничук після розмови телефоном повернувся до мене і побачив на обличчі сльозу. Я запитав, що трапилося? На що  відповів, що розмовляв з трирічною донечкою Дашею і запитав, що їй привезти? І почув: «Тато, привези мені яблучко». Зброя росіян була націлена на нас. В одного з бійців, Олександра Мельничука, був планшет, на якому встиг закинути в Інтернет повідомлення про те, що потрапили у полон і вказати місце перебування. Таким чином згодом його дружина зайшла у «хмару» й дізналася де він. Після чого розбив техніку. Дали годину, щоб здатися. У разі  відмови погрожували накрити «градами». Нас оточили російські десантники. Їх впізнали по техніці, – БМД.

У полон потрапило понад 100 військовослужбовців, яких тримали поруч неподалік кукурудзяного поля. У першу чергу в усіх забрали документи, оскільки були без шевронів та погонів.

– Я почав вести бесіду зі старшим про перевезення загиблих на підконтрольну Україні територію.  Він сказав, що дасть відповідь за годину. Потім покликав мене, дав конвой, наказав свою машину підігнати і ми поїхали за загиблими, серед яких був майор Шепелюк. У кабіні була сумка з особистими речами, мій паспорт та сімейні фото. Оскільки усі полонені були чорні від пилу і бруду, розпізнати по фото власника документу виявилося проблемою. Тому стали питати, я відгукнувся. Підполковника, з яким вів перемовини, зацікавила графа, де вказувалося місце народження. Пояснив, що батько був військовим. На що той сказав: «О, то ти син російського офіцера». Моя відповідь його спантеличила: «Ні, я українець».

Наступного дня о дванадцятій годині підполковник покликав до себе Олексія,  дозволив взяти водія Олега Воробчука, медика з іншої частини Сергія Мариніна та начальника служби РХБіЗ Мельничука Олександра, і дав добро на виїзд з тілами загиблих. Бійці вирушили у бік Старобешеве, але змогли доїхати до першого блокпоста, на якому їх зупинили російські військові. Далі поїхав лише водій. Усіх помістили у металічну клітку, де до того зберігалася суха кукурудза. Їсти пропонували сухий пайок РФ, але хлопці принципово відмовлялися. Попри складну ситуацію, там були місцеві, які підтримували українських військових, і приносили їжу. Особливо запам’яталася баба Ніна, родом з Тернопільської області, яка розмовляла  українською мовою і усіляко допомагала, та чоловік, господар клітки. Коли їх водили у туалет, він залишав в умовленому місці папір і ручку, щоб ті могли записати номери телефонів рідних. Чоловік обіцяв зателефонувати їм. Та на жаль, зв’язку не було.

Олексій пригадує, як один  російський військовослужбовець, бабуся і дідусь якого проживають в Україні,  хвалився, що вони виготовляють мазь, яка гоїть рани, додаючи, що має її, але не поділиться з ним. Адже бачив, що у того нога гноїлася, медичної допомоги ніхто не надавав. На що майор гордо відповів, що нічого не просить у нього. Попри полон, він поводив себе гідно, це бачили росіяни, і з повагою ставилися до нього. В одній з розмов з російськими розвідниками, нашим бійцям показали мапу, на якій  Старобешеве, Дзеркальне та інші населені пункти, вказувались як територія Російської Федерації.  Вони були впевнені, що захищають свою країну. Коли українці пояснювали, що це – територія України, не вірили.

– 24 серпня розпочався вихід наших військ «зеленим коридором», який проходив поруч з населеним пунктом, де нас тримали  у полоні, – розповідає Олексій Платаш. – З кожною годиною ситуація загострювалася, обстріли ставав дедалі сильнішими, і росіяни завели нас у погріб та сиділи разом із нами поки все не вщухло. Там пробули до ранку. Коли вийшли,  побачили багато обгорілої техніки та понівечені тіла наших хлопців. Нам дозволили забрати їх і поховати. На тому місці утворилися дві братські могили. Документи, які знайшли у загиблих, забрав Сергій Маринін, щоб потім передати їхнім рідним. Але росіяни відібрали їх у нього.

Українських військових знову посадили у клітку, а через два дні зав’язали очі і руки та повезли у невідомому напрямку. Потім був допит спочатку російською мовою, після чого говорили з кавказьким акцентом. Розпитували про розташування наших сил, особливо командування. На що ті відповідали, що не знають нічого або відмовчувались. Затим усіх посадили у «КамАЗ» і повезли далі.

У якусь мить машина зупинилася, хлопців вивели та розв’язали руки, пов’язки з очей вже зняли самі. Озирнувшись довкола, побачили колону машин «Червоного хреста» і медиків, які забирали людей, що вижили у «зеленому коридорі». Майор розповідає, вони були здивовані тим, що їх так просто відпустили. У цьому хаосі, знайшли медичну машину, у якій були вільні місця. Вночі їх привезли у запорізький польовий шпиталь, де вперше за усі дні перебування у полоні йому обробили рану. Вранці вертольотом доставили до Дніпропетровського військового госпіталю, де одна з медсестер, дізнавшись про те, що майор з побратимом з Волині, повідомила про борт з пораненими, який летітиме до Львова, і що у ньому є два вільних місця. Так, Олексій Платаш був госпіталізований до Львівського військового госпіталю, де кілька тижнів проходив лікування. Додому повернувся у середині вересня.

          «Намагаючись розшукати чоловіка, телефонувала сепаратистам»

– Олексій ніколи ні на що не скаржився, ні на умови, ні на те, що не було чого їсти чи пити. У нас з ним було умовлено: щоб не трапилося, увечері  мусили поговорити телефоном, – розповідає дружина Олексія Анжеліка. Жінка працює вчителем математики у гімназії імені Цинкаловського. – Того дня я їхала у маршрутці, коли пролунав дзвінок. На моніторі висвітилось його ім’я. Він спитав, чи у мене все добре, на що відповіла: все гаразд. Він лише промовив: «Бережи себе й дітей» і відключився. Я намагалася додзвонитися, але телефон не відповідав. Від тієї миті серце було не на місці, а душа відчувала тривогу. Того дня вечері після роботи пішла у військову частину. Там вже зібралися рідні інших бійців і вимагали пояснень.

Величезну роль у врегулюванні ситуації відіграв підполковник Володимир Яцків. За словами Анжеліки Платаш, він проводив бесіди з кожним, хто звертався за роз’ясненням і підтримкою. У будь-який час його можна було застати на службі, здавалося, днював і ночував там. Жінка ледь не щодня ходила до нього, одночасно намагалася розшукати чоловіка, звертаючись до волонтерів Костянтина Зінкевича та Романа Мартинюка, перечитувала списки полонених і зниклих безвісти, які були у соцмережах. В одних знаходила прізвище Олексія серед загиблих, в інших – серед зниклих. Інколи їй здавалося, що збожеволіє. Вона лягала й прокидалася з однією думкою: аби він був живий. Єдине, що залишалося – молитися. І вона молилася. На колінах випрошувала у Господа повернення татка і їхня маленька донечка Валерія. Адже вона чекала, що він поведе її на перше вересня у перший клас, як обіцяв. Анжеліка зізнається, дівчинка й сьогодні молиться, щоб вони усі були завжди разом.

Намагаючись розшукати чоловіка, стала збирати інформацію про людей, чиї рідні потрапили у полон або зникли безвісти. Так, познайомилась з дружиною Мельничука, який залишив інформацію у «хмарі». Дзвонила сепаратистам. На них вийшла через дружину майора Чижевського, який потрапив у полон. Один з них дав телефон, щоб той подзвонив рідним. За цим номером і зателефонувала Анжеліка. На диво, сепаратист виявився адекватним і розповів, що полонені розбиті на кілька груп, але серед них її Олексія немає.

– Одного дня я прийшла у військову частину та побачила чоловіка та жінку у чорній хустині, вона дуже плакала. Солдати, які чергували, розповіли, що це батьки Олександра Кондисюка,  який рахувався загиблим, – продовжує розповідати Анжеліка. – Заходжу до Володимира Яцківа, він показує мені телефон, на який при мені прийшло повідомлення, що Кондисюк живий. Тоді у соцмережах ширилася інформація про його загибель і майора Шепелюка. Можна було тільки уявити, що довелося пережити бідолашним батькам. Про те, що мій Олексій у полоні, дізналася теж завдяки підполковнику Яцківу. Він повідомив про водія, який був разом з чоловіком, і якого раніше відпустили. Додзвонившись до нього, отримала підтвердження. Не менше ніж я, хвилювалися за  коханого його батьки, яким не могла сказати правди через їхнє слабке здоров’я. Вони обоє перенесли інсульти, і будь-яке хвилювання або стрес могли б погіршити їхній стан або призвести до фатальних наслідків. Знала, що Олексій також дуже переживав за них. Тому коли дзвонили й питали, чому син не відповідає, придумувала різні версії. А сама у той час місця не знаходила й продовжувала пошуки та молила Бога аби він був живий.

1 вересня о шостій ранку у будинку задзвонив домашній телефон, на який ніколи ніхто не телефонує, бо слугує для роботи Інтернету.

– Я неодноразово просила Олексія вивчити хоча б один номер мого мобільного на пам’ять, але він не брав до уваги. Та домашній номер пам’ятав, –  говорить Анжеліка. – Тому коли почула дзвінок, ні на мить не сумнівалася: це він. За лічені секунди добігла до телефону, впала на коліна, схопивши слухавку, у якій почула до болю рідний голос. Що тієї миті творилося у душі і які емоції переповнювали, – неможливо описати. Хотілося плакати й водночас стрибати від щастя. Олексій повідомив, що знаходиться у польовому шпиталі. Господь почув наші молитви і вберіг його. Вже за кілька днів їхали до Львова, де у військовому госпіталі проходив лікування з Олександром Мельничуком. Того дня туди приїхала його дружина разом з маленькою донечкою. Притиснувши до себе обох, він простягнув малечі обіцяне яблуко.

Майор Платаш, як і більшість тих, хто побував у полоні, міг не повертатися на фронт, а продовжити нести службу в одному з військкоматів. Та вирішив інакше. Зізнається, після того, що побачив і пережив, не може залишити хлопців. За його плечима – 23 роки вислуги та чимало нагород, серед яких президентська медаль «Захиснику вітчизни», нагрудні знаки «Знак пошани» та «За досягнення у військовій службі ІІ ступеня». Олексій говорить, що давав присягу на вірність народу України і буде захищати його. Син Богдан також пішов слідами батька, котрий для нього є взірцем того, яким має бути справжній офіцер. Сьогодні він курсант Львівської академії сухопутних військ. Тож військову династію Платашів є кому продовжити. Та хочеться, щоб її ніколи не торкнулися жахіття війни, яка принесла чимало сліз і горя не тільки їй, а й тисячам українців.

Жанна БІЛОЦЬКА

 

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!