Історія про соціальний гуртожиток, у якому проживає кілька сімей, а прописано біля сотні “мервих душ”, викликала резонанс. Найбільшу увагу читачів привернув 80-річний чоловік з інвалідністю, якого, за його словами покинули рідні, відібравши пенсію. Після виходу матеріалу до редакції звернувся син Юрія Ільїна, – Андрій, який висловив бажання розповісти свою правду і роз’яснити ситуацію. Забігаючи наперед, скажу, те, що почула, перевернуло все з ніг на голову. І пригадалися розумні слова одного знайомого: не вір тому, що кажуть, і наполовину вір тому, що бачиш.

Отож, все по порядку. Коли ми зустрілися з Андрієм,  була здивована, що у такого дідуся такий молодий син. Я побачила гарного, спокійного і врівноваженого чоловіка, котрий прийшов на зустріч з донечкою. Перше, що запитала, скільки насправді років його батькові? Відповів – 65. Далі була, я б сказала, сповідь людини, яка опинилася у безвихідній ситуації, і не знає, як з неї вибратись.

– Батько ніколи не був хорошим сім’янином і прикладом для наслідування. Усім, що маю у житті, завдячую мамі, яка попри складнощі, змогла поставити мене на ноги. Ще колись він підрізав людину і відбував покарання. Після повернення ніде не працював, полюбляв випити, – розповідає Андрій Ільїн. – Сам родом з Росії, і одного разу вирішив повернутися туди. Та довго не пробув і приїхав назад. Правильніше сказати, втік, бо зі слів його брата, накоїв такого, через що могли посадити до в’язниці. Все, що мені купив за життя – пару черевик. Більше нічого від нього не мав. Життя під одним дахом, а ми проживали у гуртожитку на Озерній, ставало нестерпним через постійні п’янки і скандали, тим більше, що вони з матір’ю були розлучені. Тому у 2013 році вона для нього вибила кімнату у гуртожитку за адресою Смотрицького, 12. Там він жив і не згадував про нас з мамою до того часу поки не трапилася біда. Отримавши травму ноги, замість того аби дбати про неї і лікуватися, продовжував пити, внаслідок чого кинулася гангрена. Ногу довелося ампутувати. Усі витрати за операцію я оплатив. Як ніяк це мій батько.

Ставши інвалідом, Юрій Ільїн продовжував пити. Пенсії за інвалідністю, бо за віком не заробив, вистачало на кілька днів, «допомагали» друзі по чарці. Адже сам не міг виходити з дому. Додалося клопотів і рідним. Хоч і не жили разом, та кинути батька і колишнього чоловіка не могли. Тому навідувалися прибирати, привозили харчі. Та коли побачили, що все пропивається, син вирішив, що пенсія буде йти не на горілку. За неї став купувати продукти, оплачував комунальні послуги, заправляв газовий балон. Зізнається, доводиться і свої кошти докладати.

– Серйозні проблеми почалися з настанням холодів, оскільки потрібно було постійно опалювати приміщення. Дрова, що привозив, швидко закінчувались,  для того аби пропалити, треба було щодня їздити до батька, а я на роботі. Та й не просто туди добратися. Тому перший рік він перезимував у мами, завдавши її чималих клопотів та попсував нерви добряче. Другу зиму жив у реабілітаційному центрі, куди я прилаштував на його ж прохання. Але за короткий час вимагав, щоб забрав назад додому. На наступний рік довелося винаймати квартиру, так він не давав спокою сусідам, постійно стукав у стіни. А одного разу відкрутив газ, добре, що біди не наробив. Цього року я не знаю, що робити? Знову винаймати житло – немає сенсу. Залишати – теж не варіант. Якось ледь не спалив кімнату, де живе.  Також відкручував балон з газом, так сусіди виламали двері і винесли. З тих пір я купую невеличкий балон задля його ж безпеки. Після пожежі, яку влаштував, відключили світло. Для того аби його провести, потрібно приватизувати квартиру, що я й зробив. Вартість підключення – в районі семи тисяч. Але проблема в іншому – є загроза, що ситуація зможе повторитися,  і лихо буде не лише йому, а й іншим жителям. Придбати квартиру – не маю таких коштів. Ця ситуація нагадує замкнуте коло, з якого не можу вибратися. А коли прочитав, що він розповідає про мене, був шокований.

Андрій показує чек, у якому список продуктів на суму 258 гривень. Говорить, що це все він купив і відвіз батькові. Тож чому розповідає, що голодує – не розуміє. Він також може собі щось приготувати, бо є плитка, та чомусь не робить цього. Щодо безладу у квартирі, чоловік пояснює,  колись прибирали разом з дружиною і мамою, та це ненадовго. А після пожежі перестали наводити лад.

– Знаєте, люди без ніг та рук дають собі раду, а він звик до такого життя. Навіть більше, батько може сам себе обслуговувати у міру можливостей. Хто заважає йому помитися, він колись робив це сам, а потім перестав, – розповідає Андрій. – Або прибрати у помешканні, чи хоча б не загиджувати його. Я працюю зранку до ночі, і у мене немає можливості щодня їздити до нього. Але я роблю все, що можу, та, як бачу, не цінується.

Щодо збору коштів на похорон, чоловік запевняє, що його сім’я цього не робила. Люди збирали гроші кілька років тому батькові на операцію, про це дізналися коли принесли їм конверт. Хоча вони нікого не просили. Можливо, сусіди, які жили у гуртожитку, не правильно зрозуміли, або ж їх ошукали. Про сестру, яка згадується у матеріалі, каже, що це батькова донька від першого шлюбу, яку ніколи не бачив, і яка проживає в Росії.

-Я нічого ніколи ні в кого не просив і сам намагався давати раду, і від батька, який в житті нічого не дав окрім життя, теж нічого не потребую. Ми з мамою його ніколи не бачили, бо як не по в’язницях, то у Росії жив. А коли повернувся, прийняли його, оскільки не мав куди йти. Хоча могли вчинити інакше, – каже Андрій. – Працювати не хотів. Влаштувався у ЖЕК, а за кілька місяців пішов звідти. Мама впросила одного з директорів шкіл взяти  двірником. Так він отримав зарплатню і не з’явився більше на роботу.

Насправді ситуація плачевна. На носі зима, і що робити з Юрієм Ільїним, Андрій не знає. Оформити у терцентр не можна, бо закон не дозволяє, адже є діти. У соцзахисті йому теж нічим  не допоможуть, окрім як нададуть працівницю, яка б приходила прибирати. Але прибирання не вирішить питання, бо квартира потребує капітального ремонту. До того ж добиратися туди не просто, бо далеко, а транспорт жоден не ходить. Винаймати квартиру, яка, до речі, вартує чимало, це взяти відповідальність на себе за неї, бо не приведи Господи, батько відкриє газ чи ще щось вчинить, не тільки проблем не оберешся, а є загроза життю інших людей. Чесно кажучи, я не знаю, чи є вихід з цієї ситуації? І що має робити Андрій та куди звертатися? Він з останніх сил робить усе, що від нього залежить, але вже опускаються руки. З одного боку, міг би не перейматися за людину, від якої ніколи не бачив батьківської любові і турботи. З іншого – не може покинути його. Який би не був, але у першу чергу це людина. Чесно кажучи, мені шкода цього молодого чоловіка, який опинився заручником обставин. Можна було написати більше, бо ми довго розмовляли, але я виклала основне. Скажу від себе, як мама: дай Бог, щоб у всіх були такі діти. Хоча не всі батьки це цінують.

Жанна БІЛОЦЬКА

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!