Підполковник Антон Нестеренко народився у місті Горлівка Донецької області. Закінчив Одеський інститут сухопутних військ,  у 1999 році був направлений у танковий полк, що дислокувався  у Володимирі-Волинському. Після його розформування  переведений у 44-й полк, потім у 51 ОМБр. Упродовж кількох років аж до 2014-го служив на різних посадах. У 2012-му році отримав призначення на посаду командира 2-го механізованого батальйону 51 ОМБр, який налічував 16 чоловік. У такому складі й доводилось нести службу аж до початку бойових дій.

-У 2014 році, коли розпочалася анексія Криму офіцерів перевели на цілодобове чергування. А в перших числах квітня відмобілізувалися на Рівненський полігон, – розповідає Антон Нестеренко. – Мій кадровий батальйон розкидали по інших бригадах, разом із ним і техніку. Тож комплектували його з мобілізованих. Серед них були офіцери, більшість з яких тільки  закінчили військову кафедру і не мали досвіду, не знали як спілкуватися з солдатами та сержантами, чимало з яких були старшими за них по віку. Бійці між собою таких називали «піджаками». Хоча були й такі, котрі проявили себе як на початку так і у під час бойових дій справжніми професіоналами.

На схід ще тоді майор Антон Нестеренко потрапив після Миколаївського полігону у селище Дачне, де був базовий табір 51 ОМБр. Там виконував завдання з охорони боєприпасів. На початку липня його викликав начальник штабу 51 ОМБр підполковник Шаптала, котрий згодом став командиром  128-ї ОМБр, і наказав вибути на Рівненський полігон для бойового злагодження. Не секрет, що танки та БМП, а також вантажівки, які знаходились довгий час законсервованими, потребували ремонту. Багато з них були без акумуляторних батарей. Врятували ситуацію волонтери. Одним з яких Олександр Курстак, який курував наш батальйон, та Олексій Панасюк, котрий найбільше машин поставив на колеса. Він приїжджав до нас, забирав техніку і ремонтував. Потім супроводжував колону, при потребі виїжджав на полігон і допомагав у багатьох питаннях, що стосувались ремонту.

– Повернувшись на схід, мав їхати на Савур-Могилу, але там уже нікого не було з наших, – продовжує розповідати Антон Несторенко. – 25 серпня отримав наказ командира бригади Пивоваренка висуватись у район населеного пункту Стила для зайняття оборони, недопущення просування підрозділів ЗС Росії та укріплення блокпостів. На шляху побачили обгорілу техніку, картина була жахливою, було зрозуміло, що тут був запеклий бій. Вже на місці розвернули базовий табір. Згодом приїхав Пивоваренко й було вирішено просуватися до Іловайська. На той час ми вже знали про те, що штаб сектору «Б», яким командував генерал Хомчак, та Іловайськ оточені росіянами. Точних даних про зайняті ворогом позицій не було, треба було прориватись до них.

Створили ротно-тактичну групу (БМП, танки, Урал), і колона повільно рушила. Попереду у вантажівці знаходились начальник розвідки Олександр Титаренко та комбриг Пивоваренко, у кузові – розвідники, які слідкували за місцевістю. Просуваючись у напрямку Агрономічного змушені були зупинятись через несправність техніки та для того, щоб провести розвідку. В одному з танків загорівся двигун, військові намагалися його полагодити, але все було марним. Тоді вирішили  замінувати його. На вулиці було вже темно. У той час кілька сотень метрів від колони почали стріляти сигнальними ракетами. Згодом стало відомо, що це росіяни подавали знак для своїх підрозділів, визначаючи своїх і чужих. Антон Нестеренко говорить, що на їхній техніці не було жодних розпізнавальних знаків, не встигли їх намалювати через брак часу. Ймовірно, це врятувало їм життя.

– Їхати у темряві, не знаючи маршруту, не стали. Вирішили заночувати. Я спав під танком, який боєць нашої 51-ї «віджав» у росіян після бою. Вранці рушили далі. Варто додати, нас тоді весь час «вели», – додає підполковник. – Ми бачили російські війська, які знаходились кількасот метрів від нашої колони, серед них, хоч мало хто вірить, були буряти. Загалом, як я зауважив, у ворожій стороні спостерігалась розгубленість, коли дивилися за нашою колоною, оскільки не до кінця розуміли, хто перед ними. Навіть більше, з перехоплених перемовин військових Російської Федерації, дізналися про те, що ті просили дозволу знищити нас, оскільки не бачили на техніці розмітки. Однак дозволу не отримали. Ми продовжували рухатись у бік Іловайська, найближчим пунктом було селище Агрономічне. Там побачили величезну кількість знищених машин ЗСУ, деякі продовжували горіти. А ще за якийсь час потрапили під шквальний вогонь кулеметів та підствольних гранатометів. Машину, у якій я їхав, підірвали, я отримав контузію. У тому хаосі ніхто не знав, що робити, велика техніка перемішалась з малогабаритними машинами. Кожен рятувався як міг, мене підібрав майор Черниш, котрий рухався на БМП, дивом уцілів. За якийсь час все затихло і ми продовжили рухатись далі у бік Катеринівки. З нами були бійці батальйону «Дніпро-1». Звернувши на одну з доріг, знов потрапили під обстріл. Усі хто був на броні, загинули першими. Біля мене знаходився командир взводу Роман  Ільяшенко. Куля поцілила йому в голову. Як сьогодні пам’ятаю його останню усмішку, з якою схилившись на моє плече, відійшов в інший світ. Тоді ще промовив до нього: «Рома, чому ти усміхаєшся?». Дивлюсь, а Роми вже нема. За лічені секунди мертвими попадали інші хлопці. Я отримав поранення у плече і впав разом із ними, мене закидало тілами. Стріляти більше не міг. Знаю, звідти жодна техніка більше не виїхала. Всю колону розстріляли.

Антон Несторенко розповідає, після того як обстріли вщухли ті, хто вижив, стали зносити поранених та загиблих і вирішувати, що робити далі. Про перемовини з росіянами щодо виходу або здачі у полон  мови не могло бути. Усі знали, чим це закінчиться. Варто додати, бійці ЗСУ захопили у полон російських військових, яких планували обміняти на своїх, але вони усі загинули під час обстрілу.

– Поки радились, над нами пролетіли два штурмовики, які обстріляли ворожі позиції, що дало нам можливість відійти, – продовжує ділитися підполковник. – Ми зайшли по пояс у болото і просиділи там весь день з десятьма пораненими, серед яких один важкий. Це був хлопчина з простріленими ногами. Неодноразово доводилось колоти йому знеболювальне, коли його дія закінчувалась, починав кричати. Ми таких із собою не брали, розуміли, що не донесемо. Цей боєць, коли зрозумів, що лишаємо його, став сильно плакати і просити не кидати. Тож вирішили не залишати. Було важко нести, навколо росіяни, щоразу доводилось мінятися. З настанням сутінків почали рухатись у бік Комсомольського. За кілька годин вийшли з оточення й увійшли у місто. У приміщенні військкомату, де зупинились, розміщувались бійці нацгвардії, які, за словами Авакова мали прикривати вихід ЗСУ. Не знаю, яким чином із цією задачею могли справитись 5 чоловік замість кількасот? Бо усі утекли. Старшим у них був капітан, якого я попросив дати машину, щоб відправити у найближчий населений пункт поранених, особливо допомоги потребував цей хлопчина з простріленими ногами, його стан був критичним. Документів при ньому не було, тож навіть не знаю, як його звати і з якого він підрозділу. Капітан відмовив у допомозі, додавши, що надати машину має право лише з особистого розпорядження Авакова. На жаль, цей боєць помер, і ми залишили його із цим нацвардійцем. Нас врятували артилерійські коректувальники, котрі допомогли перемотати рани хлопцям і відвезли до медичного закладу, де їм надали  першу допомогу, а потім вертольотами відправили у госпіталь.

Щодо розформування 51-ї окремої механізованої бригади підполковник вважає, що з нею вчинили несправедливо. Він зазначає, що це – єдине бойове з’єднання, яке  у найкоротший термін вдалося укомплектувати, збільшивши особовий склад, який тоді налічував 500 осіб, ледь не у десятеро шляхом мобілізації. З’єднання, яке першим вступило у бій, давши можливість іншим формуванням ЗСУ провести бойове злагодження і підготуватися, та зазнало чимало втрат. Навіть більше, 51-ша бригада єдина, яка була розкидана по усій лінії фронту, її підрозділи прикомандировані до інших бригад та добробатів від Азовського моря до Харківської області. Тому нерідко подвиги бійців, які служили у ній, приписували іншим батальйонам та з’єднанням ЗСУ.

-Мені, офіцеру, який мав честь служити у 51-й ОМБр, важко змиритися з таким рішенням. Сподіваюсь, якщо колись  не повернуть їй назву, то хоча б чесне ім’я та регалії. Бо багато хлопців, серед яких найкращі офіцери, мужньо загинули під її прапором, захищаючи незалежність України. Ми маємо завжди пам’ятати про це.

Жанна БІЛОЦЬКА

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!