Їх залишилося одинадцять обійців з 51 ОМБР на териконі, який постійно обстрілювався ворожою артилерією. Опинившись в оточенні, прикривали підрозділи 72-ї ОМБР, які знаходились у Червонопартизанську, який у 2016 році у зв’язку з декомунізацією було перейменовано на Вознесенівку. Виснажені, але незламні, втримували державний кордон, відтягуючи на себе сили терористів, стримуючи колони бронетехніки російських найманців та забезпечуючи умови для наступальної операції ЗСУ на інших напрямках. Про них ніхто не згадував. Не зустрічав з радісними вигуками та квітами. Хоча завдяки їм було врятовано чимало людських життів. Цими героями є бійці 4-ї гаубичної самохідно-артилерійської батареї 2-го гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону 51 ОМБР, командир якої — бойовий офіцер, капітан Сергій Чергінець.

Народився і виріс Сергій на Сумщині, Краснопільського району, у селі Угроїди. Закінчив Сумський інститут Ракетних Військ та Артилерії імені Богдана Хмельницького у 2006 році. Зі своєю дружиною Маргаритою познайомився через друга під час навчання, згодом одружилися. Сергій отримав направлення до Володимира-Волинського у військову частину А-2331. А вже наступного року їхня у їхній сім’ї сталося поповнення, – народилася донечка Віолетта.

Про початок війни розповідає майже те, що й усі побратими: мобілізація, Рівненський полігон, Широкий лан, а далі… Далі було пекло, про яке не зізнавався ні батькам, ні дружині, оберігаючи їх від хвилювань. Перебуваючи під постійними обстрілами, його батарея давала відсіч ворогу, пересуваючись вздовж лінії фронту: Амвросіївка, Дякове, Зеленопілля, Червонопартизанськ, Краснодон.

У той час, коли волонтери докладали усіх зусиль, щоб забезпечити бійців бронежилетами й іншими засобами самозахисту, підрозділ капітана Чергінця взагалі не мав броників. Бо, як говорить Сергій, до них ніхто не міг доїхати через постійні обстріли. Про події тих днів згадує неохоче через певні обставини, які закарбувалися у серці та залишили гіркий спомин. Зізнається, волів би забути про все, але не може. Є така властивість у пам’яті – зберігати у потаємних куточках усе, що трапляється у житті. Та попри те, нікого не осуджує. Бо кожен зробив свій вибір.
– В період з 19.06.2014 по 07.08.2014 року разом з особовим складом свого підрозділу та капітаном Олександром Гузієнко начальником штабу протитанкового дивізіону 51 ОМБР перебували у відрядженні в 72-й ОМБР, де виконували бойове завдання, — розповідає Сергій Чергінець. – З 10 липня по наших позиціях розпочалися постійні обстріли з мінометів та установок «Град» (БМ-21) з боку російського кордону. Відстань до нього – 7-9 кілометрів. 14 липня в районі села Черемшине Луганської області пострілом ПТРК було влучено в САУ 2с1, внаслідок чого у нас були бойові втрати з першого екіпажу. Загинуло троє моїх хлопців: командир гармати молодший сержант Юрій Трохимук, навідник молодший сержант Ігор Кантор, механік – водій солдат Олександр Абрамчук та отримали поранення навідник солдат Сергій Парвасюк  і номер обслуги солдат Сергій Літвінович. Тоді до останнього не вірив, що таке трапилось. Мені повідомили, що під шквальний вогонь потрапила автівка 72-ї бригади, та за кілька хвилин дізнався, що це машина належала моєму підрозділу, і хлопці, які загинули, — теж мої. Почалась паніка серед інших бійців, які на собі відчули обстріли. Вони стали відмовлятися від ведення подальших бойових дій і наполягали на відхід. Після цього за наказом командира 1-го батальйону тактичної групи майора Войтенко разом з бійцями вибули для зайняття вогневої позиції на териконі на південній околиці Свердловська Луганської області, неподалік села Хмельницький. Починаючи з 16 липня, ввечері, позиція, яку займав мій підрозділ, була обстріляна. Надалі такі обстріли тривали майже щодня, аж до 24 липня.

Саме того дня від попадання мін противника було знищено дві командирські машини МТЛБу та одна 2с1, у 72-й бригаді паливозаправник «Урал-4320», а також було підбито БМП. Автівки горіли довго, у деяких були боєприпаси, які детонували, й вибухи було чутно та видно далеко. Ворог припинив стріляти. Наступного дня почали надходити пропозиції від сепаратистів здатися, інакше усіх знищать. Часу дали до ранку, додавши, що у протилежній стороні багато мінометів, установок «ГРАД». Паніка серед бійців зростала з кожним разом все більше, капітан Чергінець разом з капітаном Олександром Гузієнко та старшим прапорщиком Миколою Храмовим намагався заспокоїти їх і пояснювали, що не можуть залишити позицію без наказу командування 72-ї бригади. По-друге: згідно з планом, особовий склад терикону був призначений для прикриття 72-ї ОМБР, яка розташувалася у Червонопартизанську у разі його відступу. По-третє: знаходилися в оточенні, і на дорогах очікувала небезпека, оскільки там розташовувались блокпости сепаратистів, польових доріг не знали. Вирушити без зв’язку, була загроза — потрапити під обстріли наших військ.
– Від капітана 72-ї ОМБР Люльки, який був старшим на позиції, мені стало відомо про те, що на підмогу вийшли військовослужбовці 30-ї бригади для створення безпечного коридору виведення особового складу 72-ї бригади та мого підрозділу з території Луганської області, — продовжує розповідати Сергій. – Однак через постійні обстріли «тридцятка» не змогла дістатися до нас. Не доїжджала й техніка з продовольством. Ситуація ускладнювалась з кожним днем. У перервах між обстрілами до терикона під’їжджали невідомі люди й пропонували вивезти усіх.

Сергій запевняє, вони відмовлялися від їхніх пропозицій, та було помітно, що деякі хлопці нервують і про щось шепочуться між собою. Згодом стало відомо, що готові покинути терикон, який постійно обстрілювався, задля збереження життів. Підмоги не було, боєприпаси закінчувались, троє загиблих, ворог нарощував сили біля кордону, з’явились снайпери, бійці відчували себе гарматним м’ясом. Ніхто не хотів помирати, і кожного можна зрозуміти, бо життя дається людині один раз.

– Нас залишилося одинадцятеро: я, Олександр Гузієнко, Володимир Гарматій, Микола Храмов, Сергій Пилипенко, Михайло Каліновський, Валерій Пічман, Іван Поліщук, Сергій Клімович, Богдан Гончар, Андрій Задоровський з трьома одиницями техніки ЗІЛ-131, одна одиниця ГАЗ-66, три одиниці 2С1. Скільки було її у 72-ї ОМБР, не пам’ятаю. Після цього капітан Люлька телефоном доповів командуванню 1-го БТГР 72-ї ОМБР про ситуацію, й отримав наказ залишити терикон та переміститися до місця дислокації 1-го та 2-го БТГР, неподалік Червонопартизанська. Під час залишення позиції за кермо гусеничної та колісної техніки сідали всі хто вмів і не вмів керувати, але техніку залишати не могли. 25 липня у Свердловському районі Луганської області під час перегону техніки загинув командир взводу молодший лейтенант Володимир Гарматій, який їхав за кермом на 2с1 та підірвався на фугасі. По прибуттю до табору 2-го БТГР 72-ї ОМБР ми зосередили техніку вздовж посадки, обстріли не вщухали. В період з 29.07-03.08 було важко поранено солдата Івана Поліщука та знищено три одиниці 2с1 та один ЗІЛ-131, у нас залишилось дві одиниці ЗІЛ-131 та ГАЗ-66.

Капітан Чергінець говорить, що у ніч з 3 на 4 серпня усі, хто залишився з його підрозділу, на чолі з комбатом 2-го механізованого батальйону 72-ї ОМБР майором Михайлом Драпатим, та з 260-ма бійцями «сімдесят двійки» на тридцять одній бронемашині пішли на прорив. Вранці 4 серпня колона дісталася Зеленопілля, де розташовувалась 79-та ОМБР та 24-та ОМБР. Разом з ними в ніч з 6 на 7 серпня здійснили другий, вирішальний етап свого прориву, вийшовши, з «Ізваринського котла». Під час виходу було поранено в руку солдата Михайла Каліновського та втрачено один ЗІЛ-131 та ГАЗ-66. Вночі 8 серпня повернулися до своїх в Оленівку на одиному «ЗІЛові». На другий день, по прибуттю на базу, Сергієві надали кількаденну відпустку.

Капітан не осуджує хлопців, які зробили свій вибір. Каже, розуміє їх,  кожен хотів жити. Та його болить, що ніхто не згадав про тих, хто залишився на териконі й пішов на прорив, втративши всю техніку. Переконаний, вони варті поваги і того, щоб про них знали, і пам’ятали про тих, хто не повернувся. Бо вони – герої.

Жанна БІЛОЦЬКА

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!