На  черговій сесії Володимир-Волинської міської ради сьомого скликання заслуховувався звіт щодо роботи постійно діючої депутатської комісії з питань освіти, культури, туризму,
молоді і спорту, комунікацій та міжнародного співробітництва у 2018-2019 роках. Її голова – депутат Світлана Федонюк – вже традиційно виголосила промову, котра зачепила і святе, і грішне, але знову не залишила байдужим нікого. Обговорення виступу теж вийшло бурхливим, один з депутатів – Валентин Вірковський, навіть вийшов з сесійної зали  не погодившись з критичною реплікою Ярослава Жука, а Олег Венгер рекомендував промовиці «поправити корону на голові». Врешті, більшістю голосів – 25 – «за»,  звіт було прийнято. Кілька депутатів  демонстративно не голосували, але й не волевиявились «проти».

«ВолодимирМедіа» пропонує увазі читачів текст звіту Світлани Федонюк, журналістки за фахом, а нині – викладача режисерських дисциплін в одному з вищих навчальних закладів Волині. А до недавна – жительки Володимира-Волинського.

Шановна громадо, колеги-депутати!

За рік, що минув від попереднього звіту, склад очолюваної мною комісії, як і розподіл депутатських обов»язків, є незмінним: секретар – Володимир Заєць, члени комісії – Віра Сєргєєва і Микола Смаль, голова – Світлана Федонюк та мій заступник  – Олександр Токовий. А от рівень нашої внутрішньої співпраці та комунікації з небайдужою громадськістю змінився. На нашу думку, він став вищим, а діалог з людьми – оперативнішим і дієвішим.

Ще один рік депутатської каденції зміцнив наш досвід і дружбу. Не в останню чергу – з допомогою соціальних мереж. Саме через соцмережі ми постійно отримуємо сигнали від активістів про несправедливі рішення чиновників чи «самодіяльність» будівельників-підрядників, тощо. Напевно, ви усі чули про публічний конфлікт директорки дитсадка «Вишиванка» Зоряни Гузь з її підлеглою – вихователькою Інною Путятіною. Проблематика даного конфлікту розглядалась на засіданні нашої комісії, на батьківських зборах за участю депутатів, знову ж таки – у соцмережах. Про це гостро писали ЗМІ. Нещодавно Інна Путятіна виграла черговий суд, захистила свою ділову репутацію та гідність і… звільнилась із цього, напевно, вже одіозного виховного закладу, де людину у переписці між працівниками назвали «щуром». Комісії було продемонстровано скріншоти внутрішньої переписки. Зі слів виховательки, на черзі суди щодо перевищення службових повноважень директоркою дитсадка. А також громада міста чула про проблему із будівництвом сходів в історичний музей імені Омеляна Дверницького. На початках сходи самовільно зменшив за розмірами будівельник із Нововолинська. Відповідно – зменшились і витрати. Лише після контролю з боку депутатів нашої комісії та колег з інших комісій сходи набули нинішнього вигляду, були врятовані від  архітектурного спотворення.

Колеги, сьогодні  чимало з вас голосували за програму сприяння релігійним громадам на суму 400 тисяч  гривень. У той час, коли чимало містян вже давно харчується, так би мовити, Божим духом: немає роботи, немає за що лікуватись, чим сплачувати комунальні послуги. Автори-розробники програми стверджують, що за бюджетні гроші будемо розвивати духовність, у тому числі – впорядковуючи території біля культових споруд. Думка має право на існування. Та озирніться довкола: вже майже немає для кого щось тут вити чи розвивати. Може так статись в державі і в місті зокрема, що  будемо змушені  тарілку супу біля храмів роздавати. Масове зубожіння населення видно неозброєним оком.  Здоровіші і сміливіші виїхали працювати в інші країни, для молоді – середньовічні релігійні підходи є нецікавими, застарілими, а бабусі в хусточках і дідусі в кашкетиках відходять у вічність чи не щодня. Наступні покоління пенсіонерів будуть іншими, можливо, як на Заході – переглядатимуть Богослужіння в Інтернеті, онлайн. Світ змінився. Хоча Володимира-Волинського це мало стосується. Час тут наче зупинився, закапсулювався, застиг у радянських «хрущовках» і в таких самих підходах до виконання функцій держави. А люди хочуть жити у реальності, бо бачать рівень комунальної сфери та інфраструктури у Європі, у сусідній Польщі, тому і їдуть туди масово. Їдуть назавжди. П’ять «оздоблених» воронячим послідом лавочок біля церкви у карпатському стилі і одна сторона бруківки на вулиці Ковельській – це надто мало для комунального комфорту у 21 столітті. І надто мало для статусу міста, яке амбітно величає себе… Княжим.

З наших десятьох близьких володимирських знайомих з гуманітарною освітою – восьмеро поїхали хто куди. Поїхали назавжди. Одна з них – я. Чому? Тому що про культуру, духовність і туризм посадовці у нашому місті, здебільшого, лише говорять чи відверто фантазують – за наші бюджетні кошти. А це треба РО-БИ-ТИ, на цьому можна ЗА-РОБ-ЛЯ-ТИ. У цій сфері можна створювати робочі місця. Туризм – це бізнес, а не роздача «халяви», як от безплатний борщ на фестивалі «Смаковиця по-володимирськи». До речі, за які кошти той борщ варили? І яка мотивація у такому підході? Благодійність? Підгодівля нужденних? Приманка для масовки? Чому ми лише витрачаємо гроші? Чому ми не заробляємо?

Колеги, невже ви думаєте, що пластмасовою конструкцією з сердечком, що спотворює вид на костел Йоакима та Анни, приїдуть милуватись туристи і витратять тут свої гроші? Маю на увазі так звану «родзинку» на площі Героїв, так званий «Ай лав Володимир». Розчарую вас – туристи у Володимирі навіть на громадську вбиральню не витратяться. Бо її у місті немає і, швидше за все, найближчим часом не буде. Як і фонтана, про який заступниця міського голови, даруйте, «товче воду в ступі» вже років з десять. Де анонсований пам’ятник Небесній сотні, де фестиваль вуличного кіно – вже ж афіші висіли? Де фотоальбом, де проморолик мого авторства, врешті-решт? Я ж чесно виграла громадський бюджет!? Та, схоже на те, що у рідному місті насправді «виграли» мене. І не лише мене. Якийсь місцевий «Фреді Крюгер» вибірково відбирає у творчих особистостей можливість творити для громади, краде ідеї. Це стосується й іншого переможця громадського бюджету  – депутата Максима Климюка. Де пам’ятник «10 Божих заповідей», анонсований цьогоріч? А, може, на тому пам’ятнику варто написати лише одну заповідь, найактуальнішу: «НЕ ВКРАДИ!»?

Зате у місті тепер є… модельне агентство. Зникли понад десяток заводів, але постала місцева складова світової креативної індустрії. Провадять її дві красиві дівчини. Як би дивно це не звучало, але це теж ознака нового часу. Люди справді потребують краси. Не лише хліба. Але де брати хліб? Де робочі місця?

Ще про заводи. Шановне товариство, можливо, родзинкою міста нам варто вважати саме діючий завод, нашу меблеву фабрику «Гербор-Холдинг»? Нагадаю, фабрика  експортує у 29 країн світу не дівчат, не цигарки і не бурштин, а вироблену невтомними руками наших земляків  продукцію.  Можливо, туристів треба на виробництво водити, а не бутафорію за 300 тисяч бюджетних гривень показувати? Нам усім варто навчитись шанувати виробника, роботодавця, платника податків, годувальника міста, а не «фіглі-міглі» за бюджетні гроші. Враховуючи географічне розташування, таких фабрик як «Гербор-Холдинг» у місті мало б вже бути зо п’ять-десять. Як у Нововолинську. Натомість ми латаємо дахи в садочках та школах і дуже з цього приводу тішимось. Насправді, це не такий вже й здобуток, це ПОБУТОВА потреба. ЦЕ ПОТОЧНИЙ ДОГЛЯД ЗА МІСТОМ. Це наш обов’язок, а не заслуга. Як і чистити зуби чи мити руки. А що робитиме наше місто княжим, цікавим для інших, не провінційним? Лише кілька церков? Однак, стародавні храми теж не є нашою заслугою. Тобто ми продовжуємо паразитувати на історії Володимира, а не монетизуємо її. Як, до прикладу, Ізраїль заробляє на християнських паломниках.

Єдиний політик, який йде в ногу з часом у консервативному Володимирі – нардеп Ігор Гузь, ініціатор справді європейського дійства – фестивалю «Княжий». Там немає нічого безкоштовного, зате там ЦІКАВО. Там туристи із радістю та легкістю витрачають гроші. На жаль, ці кошти йдуть не у бюджет нашого міста.

Про освіту. Тут наче усі на своїх місцях, і це тішить. Як і ремонти харчоблоків у кожній зі шкіл. Зараз облаштовуємо їдальню у ЗОШ №5. Є гроші, ми їх усі разом ефективно використовуємо. Цьогоріч знову відбудеться «родзинка» діяльності нашої комісії – конкурс «Успішний педагог», започаткований з ініціативи нашої колеги, депутата Віри Сєргєєвої. Розмір премії для вчителів-переможців – 10 000 грн.

Історія. Радісно бачити і читати як запрацював Державний історико-культурний заповідник «Стародавній Володимир». Він почав справді відчувати дух міста, зберігати для нащадків спогади земляків. Директор заповідника Володимир Пикалюк почув рекомендації нашої комісії, налагодив живу роботу. Краєзнавчі дослідження співробітниць Світлани Фєдосєєвої і Орисі Вознюк заслуговують на подяку громади, їх оцінять і в майбутньому.

Про спорт. Тут маємо чи не найбільше здобутків. Молодь захищає честь України, здобуває розряди, стає майстрами спорту. Основні сприятливі чинники – самовіддані тренери, комфортний спорткомплекс і … начальник управління освіти В’ячеслав Петрук, людина не лише компетентна, а й великий шанувальник здорового способу життя. Особистий приклад подає. Приємно мати справу. Як і з працівниками виконкому міськради Андрієм Грищуком та Сергієм Самчуком. Напевно, тут є заслуга й міського голови, підбирати грамотні кадри й вишколювати їх – його незаперечне уміння. Сподіваємось, Ірина Ліщук теж виправдає нашу депутатську довіру на новій посаді керуючої справами.

І НАСАМКІНЕЦЬ. «Ми відвідали Володимир-Волинський у Західній Україні. Я знаю Індію. І ви, звичайно, чули про жахливі злидні індійських сіл. Але мені ніколи не доводилось бачити таку гнітючу та відчайдушну бідність. Тепер зрозуміло, чому Польща утримує таку численну армію». Це цитата з Джона Бекета, депутата британського парламенту, який у 1926 році відвідав наше місто у супроводі депутатів-українців польського сейму.

Сьогодні ми маємо цілком інший Володимир-Волинський. Потужний бюджет, суцільний асфальт, хтось навіть будує елітне багатоповерхове житло. Але чому тоді люди звідси їдуть? Чому моя колега, депутат Віра Сєргєєва, освічена і красива жінка, яка має час і здібності працювати на громаду, потрібна у Києві, а у рідному місті – ні? Чому їй стільки разів відмовляли у працевлаштуванні як професійному психологу? І це у час, коли біснується комп’ютерна гра «Синій кит», коли вкорочують собі віку ветерани АТО? Знову чиїсь витівки?

Ми виїхали з міста. Нас вже сотні, можливо, й тисячі. Але Володимир у нашій душі назавжди. Ми його любимо і навіть дистанційно робитимемо все, щоб місто не викликало таких гнітючих вражень, як у британського депутата Джона Бекета. Люби як душу, тряси як грушу – кажуть в народі. Тоді і діти ростуть вдячними. Ми УСІ тут діти Володимира. Усі маємо право бути тут щасливими. І жоден персонаж, жоден «Фреді Крюгер», навіть дуже сильний і розумний,  не має права нас нищити і доводити хронічним безробіттям до зубожіння. Бо відбирати у людей хліб, користуючись владою – це гріх.

 Дякую присутнім за увагу, а громаді –  за довіру, втілену у мій депутатський мандат. Не забуваймо: головний скарб України – люди. Нас вже неодноразово нищили мільйонами…

З повагою, Світлана ФЕДОНЮК, котра двадцять років мешкала поруч із Вами, на вулиці Ковельській.

 

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!