Ця назва викликає теплі почуття. Подібний проект ще й як прижився би у Володимирі-Волинському. Втім, чомусь він знайшов місце аж за 155 кілометрів звідси – у маленькому містечку Радивилів, що майже на межі Рівненської та Львівської областей запрацювала етнорезиденція «Ладомирія», у якій протягом трьох тижнів вирувало чарівне дійство зі створення нових українських брендів одягу. Серед майстринь, що успішно пройшли студіювання та склали творчий іспит у цій майстерні моди та дизайну, була володимирчанка Мар’яна Олещук, відома у нашому місті та й за його межами вишивальниця.

-Маряно, розкажи детальніше про сам проект та його учасників.

– Подати заявку на участь у майстерні етнобрендів мені настійно радили друзі і не помилились.  Приємно, що мої попередні досягнення у створенні вишитого одягу зацікавити команду організаторів. Згодом нам розповіли, що надійшло більше тридцяти анкет, але до участі запросили лише 13 людей. Кожна учасниця прийшла на проект з власною історією. Для когось дизайн одягу був черговим захопленням, а для когось – справою життя. Одні мали відповідну освіту, інші творили на рівні інтуїції. Ми представляли різні регіони України, різні стилі, різні підходи до роботи, та, власне, деякі з майстринь уже працювали над створенням бренду самостійно. Колег по вишивці стрічками у мене там не було. Але у «Ладомирії» усі розпочали з чистого аркуша: спочатку лекції професійних дизайнерів, маркетологів, дослідників прикладного мистецтва, «мозгові штурми» під керівництвом менторів, психологічні ігри та вправи, майстер-класи, відвідування музейних експозицій у Луцьку та Рівному, домашні завдання, наче у школі, і лише після отримання необхідних знань – власна розробка та самостійне виготовлення жіночого одягу під абсолютно новою, унікальною назвою.

-Кому належить ідея проекту і завдяки якій фінансовій підтримці він був реалізований?

– Ідейним натхненником та головним організатором «Ладомирії» став Володимир Дзьобак. Історик за основною освітою, керівник громадської організації “Центр дослідження і відродження Волині” і романтик у душі, він багато років присвятив відродженню українських традицій. Зокрема, у Радивилові, звідки він родом, років десять тому Володимир відкрив ткацьку майстерню «Серпанок». Розпочалось усе із того, що він із командою однодумців узялись за дослідження строїв українців, які мешкали на Великій Волині на зламі минулих століть. До слова, територія Великої Волині охоплювала також південний захід Білорусі та схід Польщі, в Україні ж, окрім Волинської області, включала у себе  частини Житомирської, Рівненської, Хмельницької, Тернопільської та Львівської областей. Знайдені у далеких селах автентичні речі було абсолютно реально вивчити, дослідити, а от для їхнього відтворення, максимально наближеного до оригіналу, потрібно було повторити і технології їх виготовлення. Так виникла ціла майстерня, у якій із простих ткацьких верстатів сходять унікальні речі, а повністю втрачене у 50-х роках минулого століття серпанкове мистецтво відродилось завдяки ентузіазму Володимира Дзьобака.

В останні роки у зв’язку із масовим поширенням вишиваного одягу, який у своїй більшості дуже далекий від справжніх українських традицій, у Володимира визріла ідея просвітницького, навчального проекту, такого собі стартап-інтенсиву, завдяки якому серед вітчизняних дизайнерів з’являться нові імена. За фінансової підтримки Українського фонду культури буквально за місяць занедбане приміщення перетворили у арт-простір, де, власне, проходили усі заняття майстерні етнобрендів. В рамках проекту для нашого навчання та роботи були створені усі необхідні умови, в тому числі нас забезпечили швейними машинами, столами для розкроювання тканини. Кошти на придбання тканини, матеріалів та фурнітури також виділили – кожна майстриня мала можливість придбати усе необхідне у спеціалізованих магазинах у Львові, сума у 5 тисяч гривень для цього була більш ніж достатньою. Та що казати, учасників забезпечили житлом та навіть сніданками, а усі наші побажання враховувались та неодмінно виконувались, причому відхилення від запланованого кошторису брав на себе пан Володимир. Тож попри майже безперервне навчання протягом 21 дня, враження від проекту залишились лише позитивні, а наснаги та ентузіазму до нових звершень вистачить на рік вперед.

Все ж, досвід у створенні етнічного одягу у тебе є. А що цікавенького ти дізналась, такого, про що раніше навіть не здогадувалась?

– Усього не розкажеш, дня не вистачить. Але так, деякі стереотипи наші лектори дійсно спростували. Наприклад, загальне уявлення про те, що вишивка – це винахід сільських дівчат та жінок, абсолютно хибне. Бо у давні часи мода розвивалась і вертикально, і горизонтально, та ще й мінялась кожні 10 років. Законодавцями моди були багаті вельможі, вони змагались між собою у пишності та вартості оздоблення одягу. Зовнішній вигляд шляхтичів ставав взірцем стилю для міщан, купців, пани намагались наслідувати побачене у місті, а селяни вже переймали якісь елементи стилю у свого пана та по сусідніх селах. Так і формувались традиції у оформленні одягу на різних територіях. Дослідники також вважають, що величезний вплив на формування культури українського одягу у першій половині ХVІ століття мала королева польська, а до того принцеса Міланська Бона, тож деякі елементи нашої вишивки мають італійське походження. А ще дивно, що так само, як зараз цінується ручна робота, колись цінувались фабричні тканина і нитки: виміняти метр фабричного полотна можна було за 10 метрів домотканого.

Фактично модні тенденції в усі часи задавали міщани, а на довгі роки вони зберігались саме у селянському одязі, який носили, перешивали, латали до максимального зношування. Цікавим є той факт, що багате, але застаріле вбрання шляхтичі ніколи не дарували слугам чи наймитам, свій пишний одяг вони жертвували церкві, а вже там знаходили застосування кожному клаптику дорогоцінного шитва. Та й сільське населення відрізнялось винахідливістю. Скажімо, весільну намітку нареченої згодом використовували як сповивання для новонародженої дитини, а на голову жінки могли майстерно пов’язати рушник.

Що стосується сучасної модної індустрії, то наші лектори найбільше наголошували на антитрендах. А вони є у всьому, навіть….в манекенах. Хто б здогадався, що манекен, на якому демонструють чи виставляють на вітрину дизайнерське вбрання, за останнім словом моди має бути без намальованого обличчя. А чи знаєте ви про те, що модні у тому чи іншому сезоні кольори визначаються на рік вперед і тримаються в строгому секреті, дізнатись який вдається лише обраним? Або про те, що існує заборона на демонстрацію будь-яких елементів колекції одягу до її офіційного виходу. І так ще багато нового, цікавого, незвіданого та магічного зі світу дизайну і моди нам вдалось почути і осягнути за ці три тижні.

-Про намітку. На сторінці проекту я бачила тебе в чудовому образі з шедевральною повязкою на голові….

-Це була фотосесія у музейному вбранні ткацької майстерні «Серпанок». Хочу відразу сказати, що уся краса автентичного одягу потребує справжніх жертв. Сорочки кроєні без врахування вигинів тіла, а замість виточок тканина просто призбирана, а вив’язати довжелезну намітку – це справжнє мистецтво, якому треба довго навчатись. Звикнути до такого одягу непросто, рятує лляна тканина, яка все ж згодом пристосовується до фігури. Та усі ці незручності були знівельовані неймовірними відчуттями, коли тобі дозволено не просто доторкнутись до прекрасної роботи майстрів, а одягнути шедевр, музейний експонат, яким раніше доводилось милуватись лише на картинках.

-Для своєї розробки на заключний показ ти теж обрала льон…

– Так, це натуральна тканина, на якій гарно лягає вишивка стрічками. Але для рукавів та низу плаття я обрала тонку бавовняну марлівку. В результаті вийшла доволі святкова сукня з вишивкою у волинських кольорах – червоному з синім.

-Хіба можна одночасно, ще й за такий короткий термін, освоїти і пошив, і оздоблення вбрання?

– Якщо вишивання мені дається легко, то з пошиттям довелось потрудитись. Дистанційно з дому мене підтримувала сестра Олена Бабійчук – з нею ми постійно радились. З пошиттям допомагали куратори на місці, ескіз у кольорі я ж робила сама. Крім того, Олена передала мені з дому і стрічки, з якими ми звикли працювати і в якості яких упевнені. Це надважливий елемент, адже вирішальний тон і поєднання відтінків має ключове значення для загального образу.

– Ну і про головне: створена на проекті сукня – перша у майбутній колекції нового бренду. То яке воно, оновлене творче ім’я Маряни Олещук?

Разом з маркетологами ми довго працювали над назвою. Так як увесь процес моєї діяльності у «Ладомирії» був так чи інакше пов’язаний з ткацтвом, до слова, я таки освоїла ткацький верстат і навіть зробила триметрову крайку, а основою для своїх виробів я обрала лляне полотно, то врешті ми зупинились на назві «Кrosna». Літеру «о» в цьому слові обіграли зображенням клубка червоних стрічок. Під цим брендом відбувся перший показ. Але не єдиний. За умовами проекту, усі учасниці і надалі співпрацюватимуть з етнорезиденцією «Ладомирія», наша колекція залишилась там для подальших демонстрацій, а протягом наступного року на усіх нас очікує ще безліч цікавих завдань і заходів, і, звісно, підтримка організаторів у подальшому просуванні марки одягу. Сподіваюсь, отриманий досвід для кожної з тринадцяти дизайнерок стане поштовхом для нових, уже власних творчих проектів.

Світлини взяті з сайту проєкту “Ладомирія”.

Якщо Ви знайшли помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!