Примарне щастя зозулі

04.02.2021 | Статті | перегляди:

   Ірина сиділа у затишній кухні і слухала мелодію дощу за вікном, а в самої ніяк не йшли з голови слова колишньої односелиці. Те, що сьогодні почула від неї, повернуло її у минуле і нагадало про вчинок, який вчинила, не подумавши про наслідки, і про який тепер шкодує, але виправити вже нічого не може. Тишу порушив свисток чайника. Ірина вимкнула його, та чай не стала заварювати. Тихо пійшла у кімнату і, не вмикаючи світло, сіла у крісло. Загорнувшись у старий плед, поринула думками у минуле.

    Це було давно. Вона тоді була молодою, життєрадісною, сповненою надій на щасливе майбутнє. Майбутнє з тим, кого ось уже багато років кохала і який відповідав взаємністю. Він називав її пташкою, випереджав будь-яке бажання і кохав до безтями. Їхні батьки були не проти стосунків і жартівливо називали один одного сватами. Олег та Ірина чекали того моменту, коли стануть на весільний рушник. Весілля справили велике та пишне, як годиться у селі, за усіма звичаями та обрядами.

  Після одруження молоді вирішили жити у будинку Ірини, оскільки вона проживала удвох із мамою. Батько помер кілька років тому, а чоловічих рук, ой, як не вистачало. За рік у гості завітав лелека, який приніс їм маленького синочка на ім’я Сергійко. Ніби все було добре, Олег працював на заводі і заочно навчався у технікумі, Ірина займалася вихованням первістка.

 Та з часом стосунки стали напруженими. Олег постійно був зайнятий роботою і навчанням, тому не міг приділяти стільки уваги сім’ї, як того вимагала Ірина. Жінці здавалося, що чоловік збайдужів до неї. І як не намагався Олег переконати у тому, що він так само кохає її як і раніше, Ірина залишалася при своїй думці. Дрібні непорозуміння все частіше переходили у сварки, і врешті-решт, подружжя вирішило розлучитися. Правильніше, це була ініціатива Ірини, хоча Олег довго переконував цього не робити.

  Після розлучення жінка майже одразу влаштувалася на роботу. На щастя, продавчиня з місцевого селищного магазину йшла у декретну відпустку і терміново потрібна була заміна.

   Одного дня у двері торговельного закладу  зайшов чорнявий красень. «Таких у селі немає, напевно, заїжджий». Перешіптувалися покупці, переважно жіночої статі. Чоловік пильно поглянув на Ірину і, посміхнувшись, запитав, що така красуня робить далеко від цивілізації, коли такі як вона давно перебралися у міста.

– Та не всі ж у місті мають жити, – відповіла жінка і відчула як обличчя запашіло.

– Все ж такі як ви варті ліпшого. 

  На них стали звертати увагу відвідувачі. Помітивши це, чоловік зробив покупки та пішов геть, пообіцявши повернутися.

– Чула, до школи нового вчителя прислали? – повідомила новину сусідка Марина, коли Іра поверталася з роботи.

– Ні, не чула. Від вас першої отримала цю новину.

– Кажуть, дуже вже гарний. Та ще й не жонатий. Ото нашим дівкам буде голови морочити.

– Та не хай собі, мені то що з того. – Відповіла Ірина, а в самої з думки незнайомець ніяк не виходив із голови.

   Наступного дня він знову зайшов до магазину. Якраз на той час нікого з покупців не було. Під час розмови з’ясувалося, що незнайомець і є тим самим учителем, про якого вчора розповідала сусідка. Між ними зав’язалося знайомство, яке переросло у кохання, а згодом про їхній роман теревенило всеньке село.

– Ой, не пара він тобі, – застерігала доньку мати. – Погуляє і накиває п’ятами. Будеш потім сльози лити. Краще про Сергійка подумай.

Та Ірина була на сьомому небі від щастя. Ще б пак, такого красеня відхопила. Вона навіть не помічала, що Валерій досить холодно ставився до Сергійка, майже не звертав на нього уваги, коли приходив до них у гості, хоча хлопчина бігав навколо нього, показував нові іграшки, про щось щебетав. Однак чоловік залишався байдужим. Це бачила Іринина мати, але не сама Ірина.

  Якось вона прийшла додому і з порога заявила, що виходить заміж та переїжджає до коханого у місто, де йому запропонували нову роботу.

– А якже Сергійко? – запитала мати.

– Ми вирішили його потім забрати, коли влаштуємося. А поки побуде у тебе. Я приїжджатиму часто.

– Ой, доню, чує моє серце, не так щось тут. Не пара він тобі. Та й на дитину  ніякої уваги  не звертає.

– Та що ти таке кажеш. Нехай облаштуємося трохи, а вже тоді…

– Роби, як знаєш, тільки дивися, щоб не пожалкувала потім.

  Минуло кілька днів. Машина Валерія стояла у дворі, Ірина виносила валізи і пакувала їх у багажник. Сергійко не розумів, що діється і мовчки сидів у бабусі на руках.

– Іра, швидше, пора їхати, – гукнув чоловік.

-А куди мамуся їде? Вона мене залишає? – запитала малеча у бабусі.

– Мама ненадовго. Вона повернеться і забере тебе, – відповіла бабця, а в самої голос затремтів, а на очах з’явилися сльози.

  Закінчивши пакувати валізи, підійшла до Сергійка. Хлопчик зі сльозами на очах кинувся їй на шию та став благати, щоб вона не залишала його. Жінка, як могла заспокоювала дитину, обіцяла приїхати за ним дуже скоро, та дитя ніяк не хотіло розуміти, чому мама не бере його із собою.

– Я буду слухняним і більше ніколи не плакатиму. Тільки не залишай мене.

– Ти скоро? – з машини визирнув Валерій.

  Ірина розімкнула маленькі рученята, які обвивали її шию, поцілувала заплакане обличчя та поспішила до машини. Сергійко кинувся навздогін. Машина різко рвонула з місця і виїхала з двору. Хлопчик намагався наздогнати її, спіткнувшись, упав. Бабуся допомогла піднятися і міцно притиснула до себе.

  Минали дні. Ірина приїздила у село спочатку що вихідні. Привозила подарунки, ласощі. Розповідала про життя у місті, та все обіцяла забрати Сергійка. Щоразу, коли від’їжджала, хлопчик довго плакав і не хотів відпускати маму. Просив залишитися з ним, або забрати його з бабусею до себе.

  З часом Сергійко став звикати до таких візитів і вже не просився до міста. Йому було добре і затишно з бабусею. Вони удвох пекли смачні та духмяні пироги, збирали яблуні в саду, пасли корову. Та й тато став навідуватися частіше. Брав маленького Сергійка із собою на рибалку, в ліс за суницями. Навчав його чоловічої справи. Вони удвох дрова заготовляли їм з бабусею на зиму. Тато рубав, а Сергійко складав.

  Тим часом Ірина продовжувала жити міським життям і все рідше навідувалася у село. А коли відчула, що під серцем б’ється дитина,  зовсім перестала їздити. Матір також не мала змоги приїздити у гості, хворіла часто. Та й не запрошував ніхто. Валерій  на той час працював держслужбовцем, його кар’єра стрімко йшла вгору.

   Якось у двері подзвонили. Ірина відчинила і побачила на порозі колишнього чоловіка.

– Прошу тебе написати відмову від Сергія. У тебе своє життя, у нас своє. Мати вже не та, щоб виховувати його. Та й не по-людськи це, коли дитина при живих батьках сиротою живе. Не берусь тебе судити, ти своє життя влаштувала, а тепер я маю влаштувати своє, але хочу, щоб Сергійко зі мною жив. Не бійся, проти тебе налаштовувати не буду. Ти все ж таки мати. Твій чоловік, гадаю, буде не проти.

  Ірина не знала, що відповісти. Звичайно, Валерій не погодиться на те, щоб Сергійко жив із ними. Він одразу їй про це сказав і поставив перед вибором: або він, або дитина. Вона сподівалася згодом розтопити лід у серці чоловіка, та він був непохитним у своєму рішенні, а коли Ірина завагітніла, намагання забрати сина  припинилися. Потрібно було думати про іншу дитину. Жінка мовчки підписала необхідні документи.

  За кілька місяців у неї народилася донечка Альбіна. Валерій дуже зрадів появі маленької принцеси, і почав засипати подарунками. Не забував і про дружину, яка подарувала йому її, він балував їх обох.

Одного дня з села прийшла сумна звістка: померла мати. Провести в останню путь жінку прийшло чи не все село. На похороні був і чоловік Ірини з сином. Намагалася завести розмову з обома, але вона не клеїлася. Син сторонився її, з-під лоба дивився на ту, яка відреклася від нього. Хоча батько ніколи жодного поганого слова про неї не сказав. Після похорону Ірина більше в село не навідувалася. Та й чого їхати? Стару хатину бабуся заповіла онукові, тому жінку нічого не тримало там.

  Минали роки, Альбіна вийшла заміж. Валерій з Іриною хоч і жили непогано, та все ж стосунки між ними нагадували сусідські. Інколи  поговорити не було про що. Згодом по різних кімнатах розійшлися жити. На душі в Ірини стало порожньо.

   А тут ще й сни дивні стали снитися. Ніби йде вона по житньому полю, на зустріч їй вродливий юнак. Вона намагається щось йому сказати, та він не чує і йде далі. І так майже щоночі.

  – Здрастуй, Ірино, – почула за спиною, коли купувала моркву на базарі. Озирнувшись, побачила колишню односелицю.

 – Давно не бачилися. Відтоді, напевно, як мама померла. Та коли це було… Новину для тебе маю: твій син одружується. У цю неділю весілля.

  Жінка удала, що не придала значення її словам. Розплатившись за товар, пішла геть.  

Тієї ночі їй знову наснився сон. Вона прокинулася й до ранку не могла зімкнути очей, пригадуючи слова односелиці.

  У неділю встала вдосвіта. Довго сиділа мовчки на кухні, потім так само довго вибирала сукню у шафі. І коли, врешті-решт, вбралася, поспішила до перукарні. Після чого придбала подарунок і вирушила на весілля, нічого не сказавши чоловікові. Поки їхала, весь час підбирала слова, які казатиме. Але не знаходила їх.

  Коли підійшла до знайомої хати, яку було не впізнати, оскільки виглядала вона набагато ліпше після ремонту, гості якраз вітали молодих. Серце у грудях забилося швидше. Здавалося, ось-ось вистрибне. Руки тремтіли, ноги підкошувалися, в очах темніло від переживань. Мовчки стала у чергу разом із запрошеними для привітання. Першими вітали молодят батьки. Краєм ока помітила колишнього чоловіка. Він стояв із незнайомою жінкою. Не важко було здогадатися, що це його дружина. Вони виглядали щасливими.

   Чим ближче підходила до молодих, тим швидше билося серце. І ось настала її черга. Перед нею стояв високий красень, копія Олега, тільки ще вродливіший. Поруч нього – красуня наречена. Піднявши келих з шампанським, Ірина ненароком зустрілася поглядом з Олегом, який дивився на неї здивовано і розгублено.

  – Непросто було наважитися переступити цей поріг знову, та все ж сподіваюся на диво, – заговорила вона і відчула, як до горла підкочується клубок, а очі враз стали вологими. – Знаю, що немає прощення за те, що зробила, та надіюся, що простиш мене… сину. Після цих слів вона стала перед нареченим на коліна.

  Сергій враз змінився в обличчі. Його очі стали суворими, погляд пронизливим. Навколо запанувала тиша, і погляди усіх гостей були прикутими до нього та Ірини. Розгубленою виглядала і наречена.

– Не знаю, хто ви. Ось мої батьки, які виховали мене і дали майбутнє. Була бабуся, яка мене дуже любила, але померла давно. А вас я не знаю. Якщо ви та жінка, яка народила і покинула, скажу, що пробачив вас і не тримаю зла. Бог вам суддя. А моя мати стоїть поруч із батьком. Так, тату? – промовив Сергій, міцніше притиснувши до себе наречену, з вдячністю поглянувши на батька і його половину.

   Олег ніжно обійняв дружину за плечі й ледь помітно кивнув головою на знак згоди. Ірина зрозуміла, їй не місце на цьому святі, мовчки піднялася з колін і пішла геть.

Жанна БІЛОЦЬКА

Життєві історії

 
Новини інших ЗМІ
Випадкові новини