Боєць 51 ОМБР Юрій Фурманюк: “Нам пощастило вибратися з “коридору смерті”
06.12.2019 | СтаттіПереглядів: 54
“Строкову службу проходив у внутрішніх військах, і мало розумівся на важкій техніці”
Ось уже шостий рік триває війна України з Росією, яку жодна влада так і не визнала війною. Упродовж цього часу тисячі мужніх чоловіків продовжують боронити наш з вами спокій. На жаль, понад 13 тисяч воїнів не повернулися із поля бою, чимало знаходиться у полоні, велика кількість залишилась інвалідами. Найважчими були перші хвилі мобілізації 2014-2015 років. Саме тоді ворог пробивав шлях на українську територію, підло обстрілюючи з важкої артилерії села та міста. Проти нього виступила наша армія, яка була на той час гола й боса. Хлопці без бронежилетів та касок давали відсіч російським “братам”. Одними з перших таких – бійці 51 окремої механізованої бригади, командирами якої були підполковники Володимир Яцків та Павло Пивоваренко. Саме це легендарне бойове з’єднання, про яке вже майже ніхто не згадує, звільнило понад двадцять міст, надало доказову базу присутності російських військ та проявило себе з найкращого боку. На жаль, військове командування та керівництво держави цього не оцінило. Рідним і близьким загиблих, а також офіцерам й усім, хто мав честь служити у бригаді, й досі болить той факт, що її розформували. А головне – спаплюжили чесне ім’я. Та попри таку несправделивість, вони переконані, що колись правда восторжествує, і про легендарне бойове з’єднання говоритимуть з повагою і гордістю, а подвиги його бійців ставитимуть у приклад.
У День Збройних сил України видання “ВолодимирМедіа” щиро вітає усіх захисників з святом. Бажає мужності, терпіння, сили і наснаги, а головне – перемоги над ворогом! І не менш важливо – повернутися живими і неушкодженими до своїх домівок, де на них чекають їхні рідні.
Про події 2014 року, які не маємо права забути, розповів їх учасник, володимирчанин Юрій Фурманюк.
Перша мобілізація могла оминути бійця 51 ОМБР Юрія Фурманюка, оскільки лікарі під час проходження медичної комісії виявили проблеми із серцем. Та він вирішив інакше.
– Я почував себе добре, тож коли дізнався про захворювання, м’яко кажучи, здивувався. Тому не став зважати на діагноз, зібрав необхідні речі та вирушив у Володимир-Волинську військову частину, куди з кожним днем прибувало все більше хлопців з інших міст та регіонів, – розповідає Юрій. – Переважно це були мешканці з сіл, яких відірвали від господарства й змусили одягти військову форму. За ті кілька днів перебування на території бригади ми встигли з кількома хлопцями познайомитись і здружитись. Тож коли формувались підрозділи, намагались триматись разом. Під час розподілення потрапили у восьму роту третього батальйону, нашим командиром призначили старшого лейтенанта Олега Рендюка.
У квітні надійшов наказ вирушати на Рівненський навчальний полігон. Якщо говорити відверто, хлопці були незадоволені тим рівнем підготовки, який отримували. Скажу про себе. Мене призначили на посаду навідника оператора бойової машини БМП-2 в управлінні роти, а я жодного разу не сідав у БМП чи танк. Навіть більше, строкову службу у свій час проходив у внутрішніх військах, тож мало розумів, що таке важка техніка і як себе поводити з нею. Подібних випадків було безліч. З такими знаннями я та інші бійці поїхали на схід.
Волноваха. Початок війни
Першим місцем дислокації став населений пункт Дачне. За кілька днів дістали наказ передислокуватись у Новоукраїнку, що недалеко від Волновахи. За цей час наша бригада облаштувала дев’ять блокпостів. Напередодні волноваської трагедії ми розвозили бронежилети, нічні прилади, польові кухні. Коли приїхали на 10-й, який ніяк не могли встановити, побачили скупчення людей, котрі оточили хлопців й вимагали їхати геть. Перше, що впало в око, – відсутність окопів, техніка стояла просто на узбіччі, а по ній лазили діти, чоловіки та фотографувались. Ми заховали зброю, щоб нікого не лякати. Такий наказ надійшов від командування. На місці був комбриг Яцків. Він намагався заспокоїти місцевих жителів. Разом з ним був підполковник Андрощук. Але, незважаючи на їхні старання, люди вимагали, щоб хлопці їхали звідси. Розвантажившись, пообідали разом з ними та поїхали. А на ранок нас підняли по тривозі й повідомили про те, що блокпост розбитий, та наказали їхати туди. Але за кілька хвилин наказ скасували.
Після цього випадку хлопці збунтувались, бо зрозуміли, що не готові до такого повороту подій і почали вимагати перепідготовки. Тоді було вирішено відправити усіх на полігон, але вже на Миколаївський, де по-справжньому вчилися проходили бойове злагодження. Варто додати: на навчання приїжджав генерал Колєснік, проводив інструктажі та вів роз’яснювальну роботу. Нам, мобілізованим, його присутність піднімала бойовий дух. Окрім того, навчання кардинально відрізнялись від рівненських.
Після Широкого лану повернулись на схід і розмістились у селі Муратово. Більшість місцевого населення там була проросійськи налаштована, як і по всьому Донбасу. Але були й ті, хто підтримував Україну, хоча їх меншість. Вони намагалися з нами потоваришувати, навіть їсти приносили на блокпости. Та після випадку з дідом, котрий «пригостив» медом з гранатою наших бійців, ми насторожено ставились до всіх. Особливо вбивала своїми антиукраїнськими поглядами сільська головиха. Вона відкрито вимагала покинути село. Одного разу нас ввечері обстріляли. Міна влучила в цивільну машину й загинув місцевий хлопець, який привозив нам продукти з сільського магазину. Ранком головиха притягла знищене авто до нашого блокпоста й звинуватила у загибелі хлопця.
Пам’ятаю, як ставили блокпост біля Боровського. По дорозі командиру повідомили про замінування мосту, що був на нашому шляху. Ми зупинились, аби перевірити інформацію, і тут почався обстріл. На щастя, по колоні не потрапили й нам вдалося міст об’їхати й закріпитися на місці, звідки було видно всю навколишню місцевість. Саме тоді наші війська брали Лисичанськ, і ми бачили усе, як на долоні: літали вертольоти, літаки, працювала артилерія… Це нагадувало бойовик, який можна побачити лише по телевізору.
Першого серпня надійшов наказ взяти Мар’їнку. Нашим завданням було – дійти до центру міста, де мали зустрітися з підрозділами, які заходили з іншого боку населеного пункту. При в’їзді побачили розбитий ворожий блокпост. На дорозі лежали повалені високовольтні стовпи, дроти були розкидані по усій трасі. Наша техніка їхала просто по них. Уже в місті нас розділили на кілька колон. Проїжджаючи однією вулицею, зустріли чоловіка, котрий, помітивши нас, вибіг з хати і став показувати на сусідній будинок. Хлопці підійшли до нього й він повідомив, що там був штаб сепаратистів. Зайшовши всередину, побачили ящики з боєприпасами, зброю.
Підрозділи, з якими мали зустрітись, потрапили під ворожий вогонь. Моя машина була обстріляна й ми ледь доїхали до Комунарівки, де базувався наш табір. Протягом наступних днів виїжджали на інші завдання в різні населені пункти. У Грабському разом із батальйоном «Донбас» витягували бійців 17-ї танкової бригади, колону яких розбили російські війська. Доки перебували там, окупанти обстріляли Новокатеринівку, а тих, хто вижив, взяли у полон. Серед них був Микола Марчишак з Ужгорода, з яким мобілізувались і бойовий шлях проходили разом.
“Зелений коридор смерті”
28 серпня був «зелений коридор». Пам’ятаю, як рухаючись увперед, побачили розбиту колону, яку пропустили перед собою з Грабського. Видовище було жахливе: обгоріла техніка, розірвані тіла, від деяких бійців залишились тільки паски. На узбіччі – БТР комбрига Пивоваренка, але в ньому нікого не було. Я став озиратися і помітив танки. За мить почався обстріл, й один зі снарядів влучив у танк, який ішов переді мною. Якби не професійність Павла, якого всі називали «чорним прапорщиком», ми б живими не вибрались. Чимало хлопців, які їхали за нами, загинуло на місці. У цій м’ясорубці, влучивши момент, вискочили з машини й заховались за БТРом Пивоваренка, у той момент над нами пролетів літак, і ми побігли в соняшники. Збившись докупи, намагалися зорієнтуватися, що робити далі і як вибиратися? У полі просиділи до настання сутінків. Нас було близько сорока чоловік з різних підрозділів. Зачаївшись серед соняхів, чули неподалік голоси росіян. Потім вони сіли в машину й рушили. Проїжджаючи повз нас, зупинились, один з них промовив: «Вот я сегодня поработал». Ці слова назавжди закарбувались у мене в пам’яті.
Уночі дійшли до лісосмуги, де пробули до ранку. По карті шукали маршрути, якими могли вийти до своїх, але куди б не повертали, усюди наштовхувались на противника. Ми зрозуміли, що опинилися в оточенні. Дуже мучила спрага, довелося пити воду просто з озера. Там, у лісосмузі, потрохи стали підтягуватись інші бійці. І вже за деякий час нас нараховувалось вісімдесят чоловік.
Серед нас були зв’язківці. Їм надійшла інформація про те, що з’явився шанс вибратися за допомогою Червоного Хреста. Однак як тільки вийшли на дорогу, якою мала їхати машина, стикнулися з сепаратистами. Ті викликали кадрових російських військових і нас відправили на базу. Уже на місці росіяни цікавилися, що ми тут робимо? Коли почули про наші намагання вийти із «зеленого коридору», в якому вони розстріляли наших військових, повідомили, що змушені були це зробити, оскільки їм надійшла інформація про наступ ЗСУ. Звичайно, ніхто з нас у це не повірив, та й ті це помітили. Ми просили дозволу позабирати загиблих та поранених, які, можливо, залишились уздовж дороги смерті. Однак один з них відповів, що там уже нікого немає. І додав, що одного нашого загиблого офіцера їм довелося поховати просто у полі. Згодом нас усіх повантажили на КаМАз і відвезли до річки, де нас і забрав Червоний Хрест.
Жанна БІЛОЦЬКА