Катерина Свищ: «Наша місія – берегти память про загиблих допоки живемо, допоки дихаємо» 

16.11.2019 | Статті | перегляди:

Сила жінки” – саме так називається новий авторський проєкт, який розповідатиме про жінок, які втратили у російсько-українській війні синів, чоловіків, братів, пережили біль, але не зламалися. Навіть більше, стали громадськими активістками, правозахисницями, волонтерками, знайшли у собі сили жити далі й допомагати іншим. Також у проєкті читачі дізнаються про жінок,  які рятували захисників від поранень, жінок, які ось уже шостий рік самотужки виховують дітей, у той час, коли їхні чоловіки охороняють рубежі держави, жінок, які чекали їх з полону, докладаючи зусиль до пошуків, і вірили, що повернуться живими. Мужні чоловіки зі зброєю в руках охороняють нас від ворога, і це – неоціненно. Але у цій боротьбі велику роль відіграють жінки.  Про них і йтиметься у проєкті. Моєю першою героїнею є мама загиблого офіцера 54-го ОРБ  Сергія СВИЩА з Устилуга, керівниця підрозділу Всеукраїнської ГО “Об’єднання дружин і матерів ветеранів – бійців АТО” – Катерина СВИЩ.         

Сон, що віщував біду    

Вона стояла у сутінках за рогом невідомого будинку і дивилася на темне виоране поле, по якому ледь проглядалася зелена стежка, настільки вузька, здавалося, пройти й не зійти з неї, неможливо. У якусь мить помітила чоловічу постать, яка з кожним кроком віддалялася. Напруживши очі, впізнала свого Сергійка. Він був одягнений у військову форму, хода його видалася втомленою. «Куди це він? І як може пройти цією смужкою?» – подумала вона. І вже хотіла покликати, як він зійшов зі стежки, ступивши на чорну землю, і розтанув у сутінках.

Прокинувшись, Катерина жахнулася від моторошного сну, який нічого доброго не віщував. Але до останнього сподівалась, що це усього лише сон. Допоки не побачила свою єдину дитину у морзі.

Командир 2-ї розвідувальної роти 54-го окремого розвідувального батальйону старший лейтенант Сергій Свищ загинув 25 січня 2015 року при виконанні службових обов’язків на сході України. Зі слів його мами Катерини, він міг би залишитись живим, якби прийняв інше рішення. Про це розповіли його побратими, які вижили у цьому запеклому бою. Але він вчинив так, як підказувало його серце. Сергій мав здійснити ротацію на одному з рубежів. Однак ситуація тоді загострилася й особовий склад був вимушений перейти на розташований поруч взводний опорний пункт 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Після обстрілів почався наступ танковий та бойовиків. І він прийняв рішення разом з хлопцями дати бій ворогу. В результаті було знищено кілька одиниць техніки та розбита група російських найманців. Один з танків продовжував рухатись у бік окопу, у якому знаходився Сергій. Ймовірніше, за словами побратимів, його оглушило, і він не почув звуку техніки. Лише за тиждень його тіло змогли витягнути з-під багатотонної машини.

– Того дня я не могла додзвонитися до Сергія. Спочатку йшли гудки, потім лише чула: «абонент не може прийняти ваш дзвінок», – розповідає пані Катерина. – Серце передчувало недобре, але намагалася тішити себе думкою, що може відпочиває, або ж телефон розрядився.  Ми домовилися з ним, що телефонуватиме зранку та ввечері. Щоб я знала, що він живий. По обіді на мобільному висвітилось ім’я невістки Ірини, я взяла слухавку. «Ми не можемо до Сергієвої мами додзвонитися. Він загинув», – чувся у трубці стривожений жіночий голос. «Як загинув? Я мама Сергія», – відповіла, але по тому боці було лише риданняІрини. Вона не могла говорити через сльози, подруга, яка знаходилась поруч, набрала номер її батьків, але помилилася, натиснувши на мій.

                                  «Сергій у дитинстві був не по роках мудрим»

Ніби в тумані, Катерина мовчки прибрала у хаті. І вже за кілька нічним автобусом годин їхала до Новоград-Волинського, де жив служив її Сергій.

– Син у дитинстві був не по роках мудрим. Ще до школи навчився читати, писати й рахувати, – розповідає мама загиблого героя. – Інколи приходив до мене на роботу й просив, щоб написала приклади, які одразу розв’язував. Він сам записався до бібліотеки й майже щодня ходив туди за книжками. Дуже любив читати. Улюбленим предметом була математика. Коли пішов до школи, ображався, що його не хочуть питати на уроках, коли підіймав руку, і зізнавався, що йому там не цікаво. Річ у тім, вчителька бачила, що він все знає, і хотіла, щоб відповідали інші діти. Згодом я віддала його до музичної школи на трубу. Окрім того, Сергій відвідував спортивні секції.

Так склалося, що Катерина ростила сина одна, віддаючи йому всю любов і турботу. Працюючи важко у колгоспі, понад усе хотіла ліпшого майбутнього для своєї кровинки. На той час їй здавалося, що військова професія є найліпшим варіантом. Хіба ж знала, що на рідну землю прийде війна й син серед перших боронитиме її. Жінка вже тисячі разів пошкодувала про те, що порадила йому вступити до військового вишу.

– Після дев’ятого класу Сергій подав документи до Волинського обласного ліцею з посиленою підготовкою, але потрапив до резерву. Йому це не сподобалось, і він відмовився від такого варіанту. Обурювало, що він здав усі іспити, до яких ретельно  готувався, і мав би одразу вступити. Тому вирішив продовжити навчання у школі. За кілька місяців прийшов лист, у якому йшлося про те,  що зарахований до закладу, але попри мої сподівання, рішення не змінив, – продовжує ділитися Катерина Свищ. – По закінченні одинадцятого класу вступив до Національної Львівської академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Бувши курсантом, познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною, з якою після розподілення поїхав служити до Новограда-Волинського. Згодом у них народився синочок Артем, якого він обожнював. Залишалося жити й радіти життю, якби не проклята війна.

 «Якби на день запізнились, Сергія поховали б як невідомого солдата»

Коли почалися бойові дії на Донбасі, Сергій  у складі 54-го окремого розвідувального батальйону потрапив на схід. Його призначили командиром 2-ї роти. До слова, став наймолодшим командиром. Та попри молодий вік, його поважали військовослужбовці, серед яких були й такі, які годилися йому у батьки. Про це розповідали Катерині побратими, які щороку приїздять на могилу до сина. Він жодного разу не підвищив ні на кого голос, ставився до кожного з повагою. Хлопці дякували жінці за хороше виховання.

– Знаєте, деколи жалкую, що таким виховала, – витираючи вологі очі, говорить вона. – Він тоді здійснював ротацію, і не мав там залишатися. Але  прийняв інше рішення, й разом з хлопцями не допустив прорив ворога у тил розташування. Це був його останній бій. Я й досі не знаю, як він загинув. Зі слів хлопців,  на нього наїхав російський танк. Разом з ним в окопі був ще один боєць, якому притиснуло руку, яку потім довелося ампутувати, на щастя, він вижив. Мій син пролежав в окопі тиждень. Тоді були сильні морози.

Увесь цей час Катерина з невісткою Іриною та її батьками чекали на звістку з військової частини. Добрі люди підсказали, що у Рівненській області  у селі Білівські Хутори в монастирі знаходиться ікона “Взисканіє погібших”, яка допомагає   відшуковувати людей, що зникли безвісти. Катерина не могла не скористатися цією нагодою, адже не знала, де шукати сина. І лише після того як вийшла з храму і сіла в автобус, їй зателефонували  і повідомили, що Сергій знаходиться у Дніпровському морзі. Жінка разом з невісткою та рідними  негайно вирушили туди. Частина надала бус для транспортування.

– До мене вивезли на каталці мою дитину на упізнання. Коли побачила, -жахнулася. Все обличчя синє, упізнати у ньому мого красеня було важко,  у мене виникли сумніви, – чи він це, – продовжує ділитися Катерина. – Та коли почала оглядати тіло, побачила знайому родинку під рукою. То був мій Сергійко. Хоча у глибині душі криється думка, яка не дає мені й досі спокою: може помилилася? Може моя дитина жива? А я поховала чужу? Хай навіть і так, бо чужих дітей не буває. Саме через ці сумніви кілька років не хотіла ставити пам’ятника. Коли забирали Сергія, паталогоанатом, яка підписувала документи, сказала, якби на день запізнились, його б поховали як невідомого солдата. Бо документів при ньому не було.

         « Я обрала напрямок – захист матерів загиблих воїнів”

Що довелося пережила мамі героя протягом цих років, – не передати словами. Зізнається, були моменти, коли не хотілося жити, вона замкнулася у собі й майже ні з ким не розмовляла. Але якась невидима сила тримала її на цьому світі. Каже, чорну хустку зняли лише рік тому. Невідомо, скільки б ще тривала ця апатія до життя, але одного дня їй зателефонувала мама загиблого бійця Олена Максименко і поцікавилась, як пережила втрату, бо вона не може змиритися, що її сина не має. Катерина почала говорити з нею, розповіла свою історію, не приховувала, що життя розділилося на «до» і «після». Несподівано для самої себе знаходила переконливі слова. Пояснювала, що буває важко, нестерпно боляче, але життя триває, правда, у ньому немає тих яскравих барв, якими було насичене до загибелі сина, але коли Бог тримає їх на цьому світі, значить у нього свої на них плани.

З того часу вони стали зідзвонюватись частіше, розмовляли на різні теми, ділилися проблемами. Пані Олена, так звали нову знайому, познайомила Катерину з громадською активісткою, керівницею київської філії ГО  “Об’єднання дружин і матерів ветеранів – бійців АТО” Вікторією Кравчук, котра запропонувала їй відвідати семінар із захисту прав родин військовослужбовців.

– Спочатку вагалася, але згодом наважилась. Ми, матері та дружини загиблих, згідно з законодавством маємо права, про які чимало з нас не знає, тому й не користується. Інколи потрібно їх доводити. У мене були подібні випадки. У розмові з Оленою розповідала про це, і тоді вона порадила вступити у громадську організацію, щоб орієнтуватися у законах і надавати правову підтримку іншим. На одному з семінарів  познайомилася з очільницею  Всеукраїнської ГО “Об’єднання дружин і матерів ветеранів – бійців АТО” – Наталією Московець, яка запропонувала очолити підрозділ організації на Волині. Я не одразу погодилась, бо розуміла, що це велика відповідальність. Мені потрібен був час обдумати все. І врешті решт  прийняла пропозицію.

На сьогодні підрозділ перебуває  на стадії формування і Катерина поступово заглиблюється у хід справ, їздить на семінари, відвідує навчання. Зізнається, охочих вступити до організації  чимало, наразі вона налічує понад півсотні осіб. І це добре. Бо, об’єднавшись, легше долати труднощі й знаходити вихід зі складних ситуацій.

– Для себе поки я обрала напрямок – захист матерів загиблих воїнів. Познайомившись з такими як я, жінками, які втратили синів, зрозуміла, більшість не знає своїх прав, – каже пані Катерина. – Чимало з них живе у сільській місцевості, Інтернету немає, в основному, весь час займає робота по господарству, тож далекі від усього. Я хочу допомогти їм.

Великою радістю для жінки є її онук Артемко, якого вона любить понад усе на світі. Невістка, медик за освітою,  після загибелі Сергія залишилася у Новограді-Волинському й вступила лав ЗСУ. Наприкінці розмови Катерина Свищ додає,  після загибелі сина його побратими подавали звернення у Міністерство оборони  на присвоєння йому Героя України. Але там відмовили. Буцімто через те, що розвідка згідно статуту не повинна вступати у бій. Жінці болить, що її син ціною власного життя зупинив наступ ворога, не зрадив присязі й не покинув бойових побратимів у важку хвилину, а вище керівництво розцінило це по-своєму.

– Серій посмертно нагороджений орденом “Богдана Хмельницького 3 ступеня”, а також йому  присвоєно звання капітана. Окрім того  в Україні випустили унікальну колекційну марку, створену на честь воїнів, які загинули на сході України, за підтримки благодійних фондів та за участі громадських активістів й волонтерів, на ній зображений і мій син, – додає Катерина Свищ. – Я б могла порадіти, якби він був живим. У подальшому буду добиватися, щоб йому присвоїли Героя України. Впевнена, він вартий цього звання, як й інші хлопці, які загинули. І наша жіноча місія на цій землі, – берегти пам’ять про них. Допоки живемо, допоки дихаємо.

Жанна БІЛОЦЬКА

 
випадково