Людмила Ващеня: «Про мого Іванка люди казали – людина з сонцем за плечима»

Переглядів: 28

  Тієї червневої ночі не спало всеньке село Туричани. Люди від мала до велика, стоячи на колінах, із запаленими свічками зустрічали загиблого Героя Івана Ващеню. Людмила була вражена побаченим. Коли місцевий священик напередодні поцікавився, чи  буде не проти, щоб її чоловіка занесли до церкви, вона розгублено відповіла: хто це буде робити вночі? Дивлячись на односельчан, які вийшли зустріти її Іванка, вже знала відповідь на своє питання. Труну вирішила залишити відкритою, щоб люди бачили, що зробили з її коханим. Він лежав із заплющеними очима, ніби спав, лише крізь вуса ледь проглядалася посмішка.

    – Іван приїхав за розподіленням у наше село з Маневицького району одразу після закінчення навчання Рожищенського зооветеринарного технікуму. Його взяли на посаду ветеринарного фельдшера у колгосп «Волинь», – розповідає Людмила Ващеня. – Він одразу зарекомендував себе відповідальним та висококваліфікованим спеціалістом. Був компанійським, добрим та веселим хлопцем, умів співати та грати на гітарі. Ми познайомилися з ним на День молоді, а вже за два тижні знову зустрілися на одному весіллі, відтоді не розлучалися. Він розповів, що зростав у багатодітній сім’ї. Його батько трагічно загинув, коли наймолодшому братові виповнилося два з половиною роки, і весь тягар взяла на себе мати. Одразу після школи вступив до технікуму, та довчитися не встиг, бо прийшла повістка. Закінчувати навчання довелося після служби в армії.

  Іван винаймав квартиру у селі в однієї жінки. Невідомо що трапилося, але одного дня  прийшов до Людмили з речами.

– Ти тільки не гнівайся, донечко, але до нас Іванко прийшов жити, – промовила мама жінки, коли та повернулася з роботи. Людмила була здивована й поцікавилася, що сталося і чого прийшов? У відповідь почула: «А куди мені ще йти»? Згодом вони подали заяву на реэстрацію шлюбу до сільради, а за кілька місяців стали на рушничок щастя.

  –  Мій Іванко був дуже добрим, ні з ким не сварився, ні на кого не гнівався, кохав мене та любив дітей. У селі говорили про нього – чоловік із сонцем за плечима, – продовжує розповідати удова. – Ми прожили з ним шістнадцять років, у шлюбі народилося двійко дітей, – донечка Христинка та синочок Максимко.

  10 квітня 2014 року Іванові зателефонували з сільської ради, була пізня година. Повідомили, що викликають до військкомату та порадили взяти з собою харчів на кілька днів. Усього з Туричан поїхало 14 чоловік, усі повернулися, крім Івана. Далі був полігон, куди Людмила їздила з донькою. Чоловіка взяли на посаду водія-механіка у 51 ОМБр. Його відпустили додому 1 травня, а вже за три дні повертався у частину.   

    – Перебуваючи на сході, намагався часто телефонувати. Та вранці завжди першою дзвонила я. Так було заведено, що йшла доїти корову й набирала його номер, – говорить Людмила. – Того дня відчула тривогу у голосі Івана. Серце підказувало, щось не так. Коли запитала у нього, що трапилося, відповів, все добре, просто їм довелося переїхати на інше місце. Ніби заспокоїв, та на душі все одного було неспокійно і за кілька хвилин я знову зателефонувала йому, щоб переконатися, чи все гаразд.

   Ввечері 17 червня задзвонила свекруха. Людмилі видався дивним її дзвінок, оскільки вона рідко телефонувала.

– Донечко, ти сьогодні з Іванком розмовляла, – запитала вона.

– Так, мамо.

– Дай Боже, дай Боже, – повторювала вона кілька разів фразу.

  Людмила не витримала й поцікавилася, що трапилося? Каже – нічого, а потім додає, що старший син дзвонив і казав, що по Іванові стріляють.

– Що ви таке говорите, – спересердя вигукнула Людмила. – Я розмовляла з ним, і він запевняв, що все добре. Лише напередодні розповів,  що не може лягти спати, бо дивиться, як їхні пушки стріляють.

   Після розмови зі свекрухою Людмила набрала Івана, але слухавки ніхто не брав. На нервовому грунті у неї сталася істерика. Наступного дня по телевізору показали сюжет, у якому йшлося про загибель екіпажу танка та одинадцятьох «айдарівців» з Мукачева. Жінка почала обдзвонювати рідних та знайомих та цікавитися, чи хтось чув про її Іванка. Вони заспокоювали, казали, що може зв’язок пропав і він не може взяти слухавку. Людмила була в розпачі, не знала, що робити та куди йти. 19 червня ввечері подзвонив сільський голова й повідомив страшну новину. Як згодом стало відомо, екіпаж танка, у якому був Іван, у станиці Луганській потрапив в оточення ворога. Аби не здатися терористам, Ващеня разом із командиром Володимиром Крохмалем вирішили підірвати себе.

  – Я тоді так кричала, здавалося, мене чуло все село, – продовжує розповідь жінка. – Сусіди збіглися на крик і стали заспокоювати. А вже наступного дня разом з рідними, сільським головою та фельдшером поїхала до Луцька за своїм Іванком.

   Військовий літак приземлився на аеродромі, неподалік вишикувалися солдати. Людмила поволі піднялася по трапу й побачила жахливу картину: весь салон був забитий трунами. Чоловік у камуфляжі, тримаючи в руках папірець, зачитував прізвища загиблих і називав адреси, за якими їх відправлятимуть. На труні, яку віддали жінці, був приклеєний папірець з написом  «Ващеня». Відкривати домовину не дозволяли, але Людмила наполягла, зауваживши, що нікуди не поїде поки не переконається у тому, що у ній її Іван. Вона до останнього сподівалася, що це не він. Та коли вічко відкрили, надія згасла. Пів обличчя закривала шовкова хустина, придивившись, жінка помітила рану на голові.

  – Я вирішила не закривати труну. Хотіла, щоб усі бачили, що зробили з моїм чоловіком, – каже Людмила. – Дуже вразило те, як люди зустрічали нас. Не дивлячись на те, що була ніч,  ніхто не спав. Вже на цвинтарі, коли ховали його і пролунав військовий салют, налетіла чорна хмара й тричі вдарив грім, а потім пішов дощ. Це небо прощалося із моїм Іванком.

   Людмила довго не могла оговтатися від горя. Щодня плакала та ходила на кладовище. Майже нічого не їла, цілими днями лежала на ліжку, ридала та просила Івана забрати її із собою. Напевно чув її, бо однієї ночі прийшов уві сні. Просив не побиватися за ним, ніжно обіймав за плечі та казав, що живий.

– Знаєте, коли він був на сході, я інколи скаржилася йому на те, що важко давати раду самій. Він заспокоював, казав, коли повернеться, мені нічого не доведеться робити, – каже жінка. – Так і сталося. Якийсь час я й справді нічого не могла робити через депресію.

  Згодом жінка почала оговтуватися від горя, підтримували рідні, які просили не кликати смерть, а думати про дітей, адже вони тоді залишаться самі на цьому світі.

   – Я ніби почала прокидатися від страшного сну, у якому перебувала довгий час. Зрозуміла, потрібно жити заради дітей, яким теж нелегко довелося, – продовжує ділитися жінка. – Максимко після смерті Івана якийсь час спав біля мене. Коли лягав, клав третю подушку і казав, що це для тата. На той час йому було 11 років. Він дуже його любив, після трагедії на довгий час замкнувся у собі. З часом почав пригадувати все, про що говорили за життя з Іваном, чого вчився у нього. Цього року син збирається вступати на ветеринара, каже, буде як тато. Донечка Христина навчається у політехнічному університеті, працює. Гарно співає, шкодує, що Іван не встиг навчити грати її на гітарі. Взагалі вона дуже схожа на нього.

  Людмила після загибелі чоловіка розрахувалася з роботи. На той час працювала соціальною працівницею. Зізнається, не могла більше знаходитись там. Все нагадувало про Івана, який часто допомагав їй. Після його смерті довелося продати коня, якого подарував  донечці на день народження, і який був занадто норовливий, через що боялася підійти до нього. На ці гроші купила дітям комп’ютера, як згадку про батька. Гроші, отримані від держави, розділила між ними. Каже, не потрібні вони їй, а от діти вирішать як ними розпорядитися. Наразі тримає невеличке господарство, отримує пенсію на сина, ще жива мама, так і живуть.

– Перед війною чоловік почав добудовувати будинок, для цього довелося навіть їхати на заробітки до Польщі. Але не встиг. Оговтавшись від горя, вирішила закінчити розпочате у пам’ять про нього. 

  Знайти у собі сили та жити далі допомогло Людмилі об’єднання з рідними загиблих. Матері та дружини, які пережили втрату, почали гуртуватися, разом вирішувати різні питання, під егідою волонтера Руслана Теліпського відвідують різноманітні заходи, здійснють поїздки цікавими місцями. Разом легше переживати біль. Людмила зізнається, не просто, але легше. З батьками Володимира Крохмаля вони стали ніби рідними. Бо одночасно втратили дорогих їм людей, їхніх янголів, які оберігають тепер їх з небес.

Жанна БІЛОЦЬКА