Надія КУЦЕНКО: «У нас з Миколою була звичка триматися за руки»

Переглядів: 27

Проєкт “СИЛА ЖІНКИ” продовжує розповідати історії про жінок, які попри біль втрати, не зламалися, а навпаки – самоорганізовуються, допомагають один одному, виховують самотужки дітей, і зберігають пам’ять про рідних та коханих, яких забрали небеса.

Вони познайомилися перед від’їздом Миколи до Ліберії, куди він відправлявся у складі миротворчої місії. Надія на той час працювала продавчинею в одному з магазинів міста. Про стосунки не йшлося, не було часу на них. Через пів року по поверненню з з-за кордону вони знову зустрілися і відтоді не розлучалися. Згодом одружилися.

 Військовослужбовець 51 ОМБр Микола Куценко був турботливим і люблячим чоловіком. Коли розпочалися бойові дії в Україні, його разом з іншими військовослужбовцями відправили на схід, де він служв у першому батальйоні, згодом був заступником командира взводу у піхотній роті. Надія розповідає, чоловік дзвонив щодня і жодного разу не обмовився про те, що насправді там відбувалося. Запевняв, що все добре.

– Інколи під час розмови з ним чула звуки обстрілів, але він казав, що це  навчання. Від його друзів потім дізналася, що постійно переміщалися з одного населеного пункту в інший, і майже весь час знаходилися під обстрілами, – розповідає Надія Куценко. – Таким чином він оберігав мене від хвилювань.

  В одному з боїв під Мар’їнкою Микола Куценко отримав травму. Був госпіталізований, і більше у зону бойових дій не повернувся, а продовжив службу начальником танкодрому вже у 14 ОМБр на полігоні у Володимирі-Волинському. У 2017 році Надія відчула, що носить під серцем нове життя, на яке чекали довгих шість років.

Згодом виявилося, вагітна двійнею. Їхньої радості не було меж. Вони обоє вирішили зберігати це у таємниці до пологів. Однак одного дня Надія була змушена відкрити таємницю своїй мамі, яка все допитувала, навіщо донька купляє стільки речей. Микола мріяв про дівчинку, а тут аж дві маленькі принцеси.

 Після їх народження він усіляко допомагав дружині. Навіть відпустку взяв. Однак з часом його самопочуття стало погіршуватися. Чоловік, який ніколи не скаржився на здоров’я, відчув біль у голові, яка віддавала у шию, і з кожним днем дала все більше про себе знати. Микола звернувся до лікарів, які не одразу виявили підступну хворобу, що прогресувала. Та згодом обстеження показало пухлину у голові.

   Дізнавшись про діагноз, і про те, що служити  більше не зможе, він дуже перейнявся. Бо любив службу, і життя без армії не уявляв. А ще не хотів вірити, у те, що у нього рак. Надія як могла підтримувала коханого, заспокоювала, говорила, що він має боротися і разом вони здолають недугу, адже у них підростають донечки Кароліна та Евеліна, яким потрібен татусь. Щоб бути поруч з чоловіком у важкі для нього хвилини, вона змушена була лишити на маму малечу, якій виповнилося на той час два місяці, і перевести на штучне годування.

  Миколі зробили  складну операцію, згодом була ще одна. Але позитивного результату не дали. Його стан погіршувався. Попри те, чоловік намагався триматися мужньо. Він до останнього ходив, не показував, що потребує сторонньої допомоги.

  – На свято Покрови Пресвятої Богородиці, яке збігалося із Днем Козацтва, я вирішила зробити приємне йому і привітати. На той час він проходив лікування у Львівському госпіталі, – продовжує розповідати Надія. – Заздалегідь подбала про подарунок. Микола виглядав дуже втомленим і постійно хотів спати. Саме на Покрову Пресвятої Богородиці його не стало.

   Залишилися сиротами двійко діточок, яким довелося згодом пояснювати, що їхній татко тепер живе на небі. І хоча вони не пам’ятають його, утім бачать на фотографіях. Надія розповідає їм про нього, щоб вони знали про свого татуся, який дуже чекав на них, і який тепер, як каже одна з донечок, «живе з бозьою і варить там борщик».

  Жінці дуже боляче сприймати втрату коханого, однак вона мусить триматися заради малечі. Саме турбота і клопоти про дівчаток допомогли їй пережити біль. Після смерті чоловіка вона повністю присвятила себе їхньому вихованню. Коли хтось запитував, як дає раду обом? «Я не уявляю, як це робити з однією», – відповідає Надія.

   Після смерті чоловіка жінка, як і усі, хто втратив рідних, потребувала психологічної допомоги, яку надавали професійні психологи. Під свою опіку її з малечею взяв відомий волонтер Руслан Теліпський. Не залишилися осторонь жінки, чоловіки яких загинули на війні. Вони як ніхто розуміють біль непоправної втрати. Так, Ірина Смірнова запропонувала долучитися до їхньої громадської організації «Берегині». Біду легше переживати, коли поруч є люди, які завжди підтримують та допомагають. Кожному, хто підставив своє плече у важкий момент, жінка вдячна.

  – Кажуть, час лікує… Серйозно? А кого він вилікував? Час нікого не лікує. Вилікує нова людина, яка дуже вчасно і доречно з’явилася у  вашому житті, нові захоплення, подорожі, хобі, занурення у роботу, але ніяк не час. Він не лікує. Він просто йде своїм ходом і розставляє все на свої місця, – продовжує ділитися жінка.

    Микола на початку часто приходив у снах. Довго про щось розповідав, тримав Надію за руку, як робив це за життя. Якось вони довго гомоніли, після чого зазирнув в очі коханій і сказав, що йому потрібно йти. Жінка  відпустила його.

– У нас була така звичка: триматися за руки. Особливо коли переходили дорогу, Микола брав мене за руку, і, немов дитину, вів по переходу. Я й досі інтуїтивно стискаю пальці, уявляючи його поруч із собою у такі моменти, – говорить Надія.

 Нещодавно у їхній сім’ї з’явився четверолапий друг, – лабрадор Сем. Дитячій радості немає меж. Попри те, що пес пошкодив кілька речей у квартирі, він все одно залишається улюбленцем усієї родини. Незабаром жінка планує віддати донечок, яким виповниться по три роки, до дитячого садочка, щоб вони могли повноцінно соціалізуватися у колективі, а вона піти на роботу. А ще на згадку про чоловіка вирішила зберегти їхню традицію: на новорічні свята прикрашати велику сосну, як це робили вони удвох за життя. Нехай це вічнозелене дерево нагадуватиме їй про щасливі дні, які вони прожили разом, допоки смерть не розлучила їх.

Жанна БІЛОЦЬКА