Не сподіваючись на одужання, хотів покінчити з життям, але біль у кінцівках врятувала його

16.04.2021 | Статті | перегляди:

 Олександр познайомився з Мариною під час навчання в інституті. Обоє навчалися на гірничу справу. Згодом одружилися й стали працювати на одній з шахт Волині. Один за одним народилося двійко діточок. Все у молодої родини складалося добре допоки з чоловіком не трапилася біда. Під час нічної зміни отримав важку травму хребта. Лікарі зробили все, що могли, і порадили не опускати рук, адже організм молодий, і шанси на одужання та повноцінне життя є.

  Олександр хоч і не звик до інвалідного крісла, але намагався триматися, і виконував усі рекомендації медиків. Марина спочатку усіляко підтримувала його, але з часом стала уникати та затримуватися на роботі. Чоловік розумів, що їй не просто, але щиро сподівався, що незабаром одужає, і у них все стане на свої місця. Але помилився.

 Одного дня жінка повернулася додому, ховаючи очі, повідомила, що йде від нього та забирає дітей. Сашко дивися на неї, і не міг вимовити ні слова. Та й що казати, адже розумів, що є інвалідом, і нічого не зможе дати їм. Ввечері повернулися зі школи діти. Він лише спитав, чи будуть навідуватися до нього? Син з донькою переглянулися і ствердно закивали головами. Та чоловік зрозумів: це – кінець.

   Того дня він мовчки лежав у лікарняній палаті і дивився у стелю. Думки, що роїлися у голові, були невеселими, якщо не сказати, гірше. Для себе Олександр все вирішив. Життя в інвалідному візку у 38 років не для нього. Понад усе боявся не хвороби, яка прикувала до ліжка, а самотності і безпорадності.

 Піднявшись, пересів на візок і поїхав у кінець коридору. Зачинивши за собою двері, наблизився до вікна. Якусь мить сидів і мовчки дивився крізь нього на блакитне небо. Ще трохи, і він його не бачитиме, взагалі нічого  не бачитиме. Очі стали вологими, і він заплакав. Йому не хотілося помирати, дуже не хотілося. Ба, більше, він боявся смерті. Але не бачив сенсу життя інвалідом. Руки міцно стисли поручні крісла, відштовхнувшись, впав на підвіконня і закричав від болю, який відчув у кінцівках ніг. На крик прибігли лікарі та медсестри, які не могли зрозуміти, що сталося, і що Олександр робить біля відкритого вікна. Вже у палаті зізнався, що мав намір покінчити життя самогубством, та коли обперся на підвіконня, відчув біль. Лікар оглянув його і сказав, що це дуже добре. І додав, якщо більше не робитиме дурниць, то незабаром ходитиме.

  За кілька місяців Сашко пересувався за допомогою милиці, а згодом міг ходити без неї. Поволі життя стало налагоджуватися. Він познайомився з Вірою. Жінка на той час мала двох донечок він першого шлюбу. Тому не поспішала приймати знаки уваги чоловіка, оскільки не хотіла обтяжувати своїми клопотами. Але життя розпорядилося інакше, і вони побралися.

   Олександр виявився не лише люблячим чоловіком, а й турботливим батьком, хоча й не рідним. За кілька років збудував хату, крім роботи на шахті, займався ремонтом машин. Тож копійка завжди у родині була. Роки минали, одна за одною дівчата повиходили заміж. І вони залишилися з Вірою самі. Його рідні діти за увесь час так і не навідалися. Хоча він справно сплачував аліменти, і намагався налагодити з ними зв’язок. Та чи то через наставляння матері, чи самі так вирішили, жодних спроб зберегти хороші стосунки, не вийшло. Згодом від людей дізнався, що жінка померла від оковитої. Син, працюючи на високій посаді, став заглядати у чарку, яка й стала причиною ДТП, у якій загинув. Донька пішла на той світ через пожежу, що сталася у її будинку.

 Олександр Кіндратійович прожив довге і спокійне життя. Його любили і поважали колеги по роботі, друзі та сусіди, які нерідко зверталися до нього за допомогою. Адже він був майстром на усі руки і нікому ні в чому не відмовляв. Та шахтарська хвороба разом із старою травмою все частіше давали про себе знати. З часом таки вклали до ліжка. Дружина Віра Федорівна завжди була поруч і майже не відходила від нього, хоча сама ледь пересувалася.

  Одного дня чоловікові стало зле, і вона викликала швидку. Його забрали до лікарні, де за кілька днів помер. Йому було 90. Ховали у закритій труні через коронавірус, хоча ним і не хворів. Дружина довго не могла змиритися з тим, що навіть сорочки чистої не дозволили одягнути. Відтоді доживає віку сама. Доньки майже не навідуються до неї. Через це їй ще прикріше, адже всю душу з чоловіком вклали у них, а вони так відплачують. Єдиними приємними моментами для неї залишаються спогади про чоловіка, з яким прожили душа в душу, і який чекає її на небесах.

Жанна БІЛОЦЬКА

Життєві історії

 
Новини інших ЗМІ
Випадкові новини