НІНА РІЧИНСЬКА. ДОЛЯ З ПРИСМАКОМ ПОЛИНУ

17.10.2023 | Статті

Переглядів: 75

Кожен,  хто проходить Луцькою вулицею, поруч з хлібозаводом помічає дошку з барельєфом Арсена Річинського. Цей чоловік був відомим громадським діячем , лікарем і жив у цьому будинку. Про його ж дружину знають не всі, хоча вона теж  особистість достойна поваги.                                                    
   Вірною супутницею у житті нашого земляка була Ніна Прокопович — донька православного священика Павла Прокоповича, уродженка села Тростянець Ківерцівського району. З нею, вчителькою за фахом, лікар познайомився у місті Ізяславі — саме там Ніна переховувала його на горищі будинку, де жила. А в майбутньому Арсен Річинський, якого переслідувала радянська влада, став її чоловіком. У 1921 році Арсен і Ніна одружилися в Тростянці, а в 1922-му подружжя оселилося у Володимирі–Волинському (їхній будинок зберігся донині).
 Арсен займався лікарською практикою. Ніна Річинська очолювала «Союз українок». У Володимирі народилися їхні доньки Ярослава і Людмила.

У 1939 році, з приходом на Волинь радянської влади, Арсена Річинського арештували, відправили відбувати покарання у Казахстан — там він працював лікарем–гінекологом, друкував наукові статті у медичних журналах. Перебувала з ним на засланні і Ніна з малолітніми доньками. Про ті жахливі дні вона розповіла своїй близькій подрузі Наталії Грабарчук, яка поділилася спогадами з нами.

« Холодний зимовий ранок. Пані Ніна поспішала на роботу. Вона вчителювала у четвертій школі. Важкі думки роїлися в голові: як там Арсен в тюрмі ? У старшої доньки, 12 річної Славці, загострення туберкульозу , двомісячна Людмила потребує постійного догляду. А вона, Ніна , ледве тримається на ногах, не проходить після родове запалення. На порозі школи її зустрів директор. Він розпитував про здоров’я її і дітей, а потім, рвучко повернувшись до вікна, дозволив їй іти додому. Жінка була вдячна начальнику, але й стривожена. Серце віщувало щось недобре і це недобре настало. Рівно опівночі до будинку під’їхала вантажна машина. Пролунав грюкіт у двері. Ніна Павлівна відчинила. На порозі стояли НКВдисти – ті, які вивозили людей. « Собирай необходимые вещи и поехали!» Від розгубленості вона не знала, що робити. Щось складала в мішок, саме цінне, саме необхідне. Той мішок забарали у неї прибулі : «Все равно подохнешь!»,  – крикнули вони. А вона в нестямі кидала щось в інший мішок… Заплакала Людочка. В хату прибігла сусідка: «Віддай мені немовля….Я її врятую!» « Куди голка- туди й нитка!», – була відповідь. Їх привезли на вокзал і завантажили у переповнені такими ж нещасними людьми «телячі вагони»( у яких перевозили худобу).

Щоб вижити, ув’язненим доводилося не раз украсти жменьку зерна чи капустину, але пані Річинська як глибоковіруюча людина не могла взяти чужого. Хтось доніс табірному начальству про крадіжки, і всі думали, що це зробила Ніна Павлівна. Подруги перестали спілкуватися з нею. Для жінки то була велика душевна травма. І ось однієї ночі їй приснилася Мати Божа, яка огорнула її з дітьми своїм омофором. Наступного дня виселенки прийшли до неї зі сльозами і проханням вибачити: виявилося, що вона не винувата, донесла інша жінка. Ніна всім вибачила.
 Але саме в Казахстані її чоловік, тоді вже 53-літній лікар, зустрів своє третє кохання — він зблизився з ув’язненою, яка народила від нього хлопчика Віктора. Вийшовши на волю, жінка здала його в дитбудинок в Росії, але Річинські дитину там не залишили. Ніна Павлівна прийняла Віктора як рідного сина, виховувала разом зі своїми доньками. Юнак закінчив Володимир–Волинське профтехучилище. Ніна Річинська — донька священика, набожна й інтелігентна людина — пробачила Арсенові зраду, вона розуміла, що позашлюбний син її чоловіка — ні в чому не винна дитина. Не кожна жінка здатна на таке. Сьогодні Віктор Север’янов — уже старший чоловік (він носить прізвище матері), має сім’ю, мешкає в Кам’янці–Подільському, але про прийомну маму Ніну Річинську згадує з ніжністю. Як мовиться, не та мати, яка народила, а та, яка виховала. 

Кажуть, що доля випробовує людей на міцність і Бог дає людині лише стільки митарств, скільки вона може витримати. Ніна Річинська була сильною жінкою. Незважаючи на усі життєві трагедії, вона прожила понад 90 років. Пані Річинська  побачила незалежну Україну, адже саме за неї вона з чоловіком і доньками віддала на вівтар боротьби кращі молоді роки.  Одного разу  в гостях у Ніни Павлівни був краєзнавець, історик Анатолій Пісоцький. Старенька жінка сіла за фортепіано і заграла чудову мелодію, її очі стали випромінювати радість. « Цю мелодію Арсен  написав  для мене»,- з душевною теплотою сказала вона. Попри всі життєві випробовування і негаразди у її душі не згасла іскорка любові до коханого чоловіка.

Доньки Річинських – Людмила і Ярослава –  були справжніми патріотками України, одна працювала фармацевтом, інша  – вчителька і активістка Народного Руху України.

Ще Володимир Винниченко казав, що історію України неможливо читати без заспокійливого, бо вона трагічна.

Життєва історія Ніни Річинської  – це частинка минулого нашої держави і нашого міста. На її прикладі ми можемо вкотре переконатися, що українці -сильний народ. Тому мусимо перебороти усі труднощі і довести собі і всьому світові, що Україна була, є, і буде.

Такі історії повинні додавати нам віри у себе , бо як казав один з поетів « Захочеш – і будеш, бо в людині, лежить невідгадана сила».Богдан Янович.

 
Новини інших ЗМІ
Випадкові новини