Понеділок, 21 вересня 2020, 16:41

Олена Черниш: «Ми з Владом були одним цілим і мріяли разом зустріти старість»

01.09.2020 | Статті | перегляди:

   Заступник командира 2 механізованого батальйону 51-ї окремої механізованої бригади, колишній заступник керівника опорного пункту №4004 в Покровці майор Владислав Черниш одним із перших вирушив на схід, де брав участь у боях, зокрема й за Іловайськ. Офіцер, якого поважали друзі та побратими, вижив під обстрілами, але не зміг подолати підступну хворобу, яка підкралася непомітно й перекреслила усі плани та забрала найдорогоцінніше – життя.

   Уперше почула про майора кілька років тому, він саме проходив лікування у Луцькому військовому госпіталі. До мене звернулися хлопці, які служили з ним, та Ірина Смірнова з проханням передати для нього книгу «51/14-історія нескорених», яка тільки вийшла з друку. Сказали, що чекає на примірник, у якому йшлося про його рідну бригаду. На жаль, вперше і востаннє бачила його у труні. Дуже важко смерть Влада перенесли рідні та близькі, які хоч і були готові до неї, але непросто було змиритися з втратою.  Відтоді минув рік, дорослішими стали діти, син Сашко пішов стежкою батька і став військовим, донечка Даринка навчається у школі, від тата успадкувала талант до малювання. Дружина Олена навчилася жити сама, хоча ще рік тому навіть не уявляла життя без свого Влада.

  -Я настільки звикла до того, що він був головою усьому, що до останньої хвилини не вірила, що доведеться вчитися жити без нього, – розповідає Олена Черниш, з якою ми зустрілися у рамках проєкту «Сила Жінки». Перед смертю Влад взяв мене за руку й промовив, що зрозумів: після сорока життя лише починається. У такому віці людина аналізує зроблені нею помилки, робить висновки й у неї починається новий етап. Він дуже хотів жити, й найбільше переживав за мене, як даватиму раду сама.

  Владислав та Олена народилися й виросли у Сумах. Познайомилися у неї вдома. Тоді його батьки гостювали у її батьків, і він забіг лише на мить, щоб взяти ключі.  

-Так ми вперше зустрілися. Згодом він почав упадати за мною, і його наполегливість підкорила, – розповідає Олена. – За кілька місяців одружилися, а після закінчення Владом Сумського інституту ракетних військ та артилерії переїхали до Володимира-Волинського, куди його, молодшого лейтенанта, направили служити на той час у 51-шу механізовану дивізію, яку згодом перейменували у 51 ОМБр. Спочатку жили у гуртожитку, а коли народився первісток, отримали службове житло. Владислав обіймав посаду начальника полігону і майже весь час проводив на службі. Та коли народилася донечка, став більше уваги приділяти сім’ї. 

  Олена Розповідає, вони з чоловіком були одним цілим і планували разом зустріти старість. Влад дуже полюбляв риболовлю, і коли їхав рибалити, брав із собою її та дітей. Таким чином поєднували приємне з корисним: і риби наловили, й відпочили сім’єю. Окрім риболовлі, чоловік полюбляв грати на баяні, у нього їх було аж три. І коли збиралася компанія, він брав в руки інструмент, тоді настрій у всіх ставав ще більш святковіший.

 Здавалося, так триватиме завжди. Та спокійне розмірене життя обірвала війна.  

– Коли розпочався Майдан, я не відходила від телевізора. Потім росіяни окупували Крим і Владислава перевели на цілодобовий графік несення служби, – розповідає Олена. – Розуміла, що коїться щось серйозне, але сподівалася, що все владнається. У квітні розпочалася мобілізація і їх усіх відправили на полігон, а потім на схід. Влад не поїхав першою хвилею. Йому довелося зустрічати загиблих під Волновахою. Це був один з найважчих моментів, які довелося пережити з хлопцями. Розповідав, що їх вишикували у колону, і рідні загиблих виливали на них свій біль. Вони навіть відповісти нічого не могли, бо розуміли ситуацію і їхній стан. Хоча Влада молодший брат теж знаходився неподалік злощасного блок-поста, і дивом залишився живим.

  У червні у складі другого механізованого батальйону майор Черниш вирушив на схід. Там обіймав посаду першого заступника командира опорного пункту 4004 у Покровці Донецької області. Завданням опорного пункту  була відсіч ворожим силам, які заходили на територію України з території Росії для надання допомоги військовим формуванням. Пункт піддавався систематичним мінометно-артилерійським обстрілам. Разом із Владом служив сержант Сергій Смірнов. Далі був Іловайськ, так трапилося, що дороги їхні розійшлися. Як згодом виявилося, назавжди. Владислав довго не міг пробачити собі цього, та це була війна, і кожному з них доводилося виконувати поставлені задачі.    

   -Він ніколи не розповідав про те, що пережив там, але повернувся зовсім іншою людиною. Війна наклала свій відбиток не тільки на нього, а й на брата, до того ж досить важко далися втрати бойових друзів. Владислав боляче сприйняв їхні смерті, – продовжує ділитися Олена. – До війни він не ходив не церкви. Після пережитого сам висловив бажання відвідати храми.

  Жінка розповідає, розформування 51 ОМБр, під прапором якої загинули ті, з ким чоловік чимало років ніс службу, стало ударом для нього та інших офіцерів. Вважав несправедливим  рішення вищого командування та керівництва держави. Не на словах знав, якою ціною хлопці відстоювали кожен шмат рідної землі, і як одним розчерком пера знищили пам’ять про бойове з’єднання, у якому вони служили. Постійні переживання, стреси та недоліковані застудні захворювання, отримані під час служби, призвели до смертельної хвороби, яку виявили занадто пізно.

  -Владислав потрапив до Луцького військового госпіталю із запаленням легенів у 2018 році. Та обстеження показали набагато гіршу картину, – говорить Олена. –  На жаль, нічого вдіяти вже не можна було. Для усіх нас це було шоком, про те, як сприйняв новину Влад, годі й казати. Розпочалася підтримувальна терапія, оскільки лікування у такому стані вже ніхто не призначав. Лікарі одразу порадили готуватися до найгіршого. Підтримували  друзі, побратими, рідні. Він тримався до останнього, навіть жартував. Дуже вдячна дівчатам, з якими ми потоваришували у 2014, коли на фронті тривало пекло й телефони чоловіків не відповідали, а потім довелося проводжати багатьох в останню путь. Ірина Смірнова та Анжеліка Платаш постійно приїжджали до нас, спілкувалися з Владом, підтримували його. Не знаю, якби перенесла це все якби не вони та інші дівчата й хлопці. Владу хоча й важко було в останні дні розмовляти, але з ними він оживав, навіть жартував.     

    Олена розповідає, до останнього тримала коханого за руку й не хотіла відпускати. Боляче сприйняли смерть тата діти. Вони дуже любили його, тому довго не могли змиритися з тим, що він покинув їх назавжди.

  -У перші місяці після похорону часто снився. У снах ми знову проживали життя, яке було в реальності. З часом все рідше став приходити. Розумію, що нічого не вернеш і жити потрібно далі, але спогади повертають назад, у минуле, де ми усією сім’єю їдемо на риболовлю, радіємо першому улову, а потім варимо смачну юшку. Разом.  

  Біда змусила Олену стати сильною, взяти на себе обов’язки по дому. Зізнається, ніколи б не подумала, що зможе. Але змогла, бо потрібно сина й доньку ставити на ноги й жити далі попри біль втрати.  Впевнена, що Влад спостерігає за ними з небес і оберігає їх. Бо для них він тепер їхній Ангел-Охоронець.

Жанна БІЛОЦЬКА

 
Новини інших ЗМІ
Випадкові новини