Організація «Крила матері», яку створила володимирчанка Діана Шевчук, згуртувала однодумців задля підтримки армії

25.11.2019 | Статті | перегляди:

  Нинішня героїня проєкту “Сила жінки” – володимирчанка Діана Шевчук, яку знають не тільки у місті, а й поза його межами. Вона зуміла об’єднати навколо себе однодумців, серед яких жінки та чоловіки різного віку й професій, створивши громадську організацію “Крила матері”, яка займається плетінням маскувальних сіток та костюмів “кікімор” для військовослужбовців, а також допомагає пораненим у шпиталі й жителям прифронтової зони. Про цю незламну й сильну духом жінку, а також про тих, хто ось уже чотири роки підряд не словом, а ділом підтримує хлопців на фронті, йдеться й проєкті. 

З цією жінкою я познайомилася на презентації книги Романа Зіненка -«Іловайськ. Війна, якої не було». Горда постава, пильний  погляд,  впевнена у собі і сповнена гідності, у вишитій сукні, вона завітала на захід. Ми тоді мало розмовляли, було не до того. Життя звело нас знову на свято Архангела Михаїла. Діана Сергіївна запросила мене на річницю громадської організації «Крила матері», яка ось уже чотири роки допомагає не тільки армії, а й жителям прифронтової зони та пораненим воїнам.

У невеличкій кімнатці стоять мішки з матеріалами для плетіння маскувальних сіток та «кікімор», станки, одяг, продукти. Чомусь здавалось, що волонтерський рух у Володимирі згас після того як військо відродилося й забезпечення стало набагато ліпшим. Аж ні. Завдяки Діані Шевчук та її однодумцям, яких об’єднала навколо себе, він продовжує жити. Слухаючи розповіді волонтерів і самої засновниці організації, переконуєшся у тому, що лише об’єднавшись, можна здобути перемогу. А ще усвідомлюєш, наскільки важлива справа, якою займаються ці люди. Адже завдяки їм багато хлопців залишились живими. Чого тільки варті «кікімори», у яких неможливо помітити нашого воїна під час виконання бойового завдання.

– «Крила матері» об’єднали людей різного віку, й різних професій, – розповідає Діана Сергіївна. –  Найстаршій  – за вісімдесят. Бачили б ви які вони речі в’яжуть для наших хлопців. Навіть більше, ці сильні й водночас тендітні жіночки, у такому поважному віці їздять плести маскувальні сітки та «кікімори» кілька разів на тиждень з села, витрачаючи на дорогу власні кошти з мізерних пенсій. За ці роки до нас приходило чимало людей. Одні на день, інші працювали кілька днів, тижнів. А вони й досі допомагають. Ольга Бліндер, Валентина Черенюк, Раїса Матвіюк, Любов Верес, – хочу, щоб люди знали про них. Разом із ними працює, так би мовити, молодший склад: Олена Свірідова, Віталій та Ярослава Михалики, Інна Гарголь – викладачі дитячої художньої школи. Вони не тільки самі плетуть, а й залучають вихованців. Та не лише юні митці знають як робиться маскувальна сітка, а й студенти агротехнічного коледжу, вищого професійного училища, педколеджу імені Кримського. Діти  і викладачі цих закладів теж є нашими помічниками.

Окрім сіток і маскувальних костюмів,  волонтери виготовляють мотанки та  ангелики. Випадок, який трапився у 2016 році, Діана Сергіївна пригадує зі сльозами на очах.

– Якось мені зателефонувала мама бійця нашої 14 ОМБр з Полтави і подякувала за те, що її син залишився живим. З його слів, оберегом став саме ангел, який виготовили волонтери організації «Крила матері», і який завжди був поруч з хлопцем. Це настільки зворушливо. Розповідаючи про хлопця, жінка плакала, разом з нею плакала і я. Варто додати, готуючи посилки на фронт, вкладали листівки з нашими номерами телефонів. Була думка, що хлопцям захочеться поговорити з кимсь, і вони зателефонують. І справді телефонували, дякували. До щему у серці було приємно чути їхні голоси.

Пані Діана розповідає, розпочала займатися волонтерською діяльністю, побувавши у госпіталях у 2015 році. Зізнається, інколи ледь стримувалася, щоб не заплакати, коли бачила скалічених хлопців, які лежали на лікарняних ліжках без ніг, рук, і …усміхалися.

– Справжні велетні, красені, попри фізичний біль і втрату кінцівок, жартували й трималися за прапори своїх підрозділів, – говорить Діана Сергіївна. –  Це надзвичайно сильні духом і мужні чоловіки. На жаль, війна внесла свої корективи у життя багатьох воїнів. Чимало з них, отримали психологічні травми й не змогли віднайти себе у мирному житті. Хтось наклав на себе руки, чимало розлучилось з дружинами, дехто почав випивати. Шкода, бо хлопці дійсно хороші, їм потрібна допомога. І вона повинна надаватися на рівні держави.

Буваючи у столиці,  жінка мала нагоду бачити як волонтери плетуть сітки та «кікімори» на станках. Повернувшись, почала цікавитися у Володимирі, чи хтось займається цим? Чутки ходили, що є такі люди, але хто і де це робив, – невідомо. Тому восени того ж року Діана Шевчук привезла із собою схеми по виготовленню станків. Знайшлися ті, які зробили їх, згодом підтягнулися охочі допомогти з постачанням сітки-основи та мішковини, а потім прийшли люди плести, кожен допомагав як міг.  Віра Чайковська-Тарликова надала приміщення й справа зрушила з місця. Та обставини склалися так, що довелося переїхати. Волонтерам пішли на зустріч священнослужителі собору Різдва Христового.

– До сліз зворушливо було чути слова підтримки й благословення від отців Ігора Бігуна, Юрія Здебського та Миколи Удуда, – розповідає Діана Сергіївна. – З молитвою та добрими словами приступали до справи. Взимку, щоб не мерзли, нам приносили обігрівачі. Я щиро вдячна їм за турботу та підтримку. А також дякую колишньому голові Володимир-Волинської районної ради Роману Гуку за надане приміщення, у якому продовжуємо займатися нашою справою. Підтримували й продовжують це робити Наталія Любимцева, Наталія Шандалко, Юрій Грицюк, Микола Кирпа, Тетяна Федорович, Віталій Нагорний й чимало інших благодійників, які не афішують себе.

Найбільше «кікімор» волонтери відправили у 14 ОМБр, їх мають й інші бойові підрозділи, для ЗРП виготовили маскувальні сітки. На знак вдячності військовослужбовці протиповітряної оборони вручили грамоту.

У телефоні жінки багато світлин з військовими. «Це мої хлопці, – говорить, – вони присилають мені ці фото. На одних – у «кікіморах», на інших демонструють маскувальні сітки, ось іще в одному одязі, а тут смакують домашньою випічкою. Про кожного розповідає з любов’ю, називає їх по іменам та знає їхні позивні, ніби  усі її діти. Хоча недарма кажуть: чужих дітей не буває. Вони відчувають її щирість, турботу і довіряють. А це дорогого вартує.

Раз у квартал Діана Сергіївна відправляє передачі у Дніпропетровський госпіталь. Каже, там раді усьому. Особливо домашній випічці, яку печуть жінки. Так, нещодавно дружина офіцера 51/14 ОБМр Ірина Цигикал долучилася до них, і напекла печива. У шпиталі потребують спідню білизну, шкарпетки, бо привозять хлопців просто з фронту, і їх потрібно у щось перевдягнути. Так, наше ВПУ не залишилось осторонь і пошило кілька десятків одягу. Там, на місці, все, що надсилається, розподіляють волонтери, з якими пані Діана контактує не один рік, звіт виставляють на сторінках у соцмережах.

На запитання, яким чином жінка знаходить людей, котрі допомагають, адже налагодити такий величезний об’єм роботи не просто. Найперше, на це потрібні кошти, і немалі. Насамперед щоб придбати матеріал для сіток, а він не є дешевим, окрім того, на відправлення «Новою поштою» виробів на фронт, продуктів у госпіталь, а ще одягу, іграшок та інших речей для жителів прифронтової зони.  На що Діана Сергіївна відповідає, знайти людей не є проблемою, бо за стільки років доля звела її з багатьма. Чимало з них – бійці, яким допомагала. Також багато її знайомих підтримали, до них долучилися їхні знайомі, друзі, рідні. Таким чином утворилась така собі павутина, яка сплелася з підтримки  небайдужих людей. Щодо коштів, зізнається, нині непросто. На початку благодійники дуже допомагали фінансово, сьогодні підтримки такої вже немає, нерідко доводиться власним коштом чимало робити. Тому організація рада кожній копійці та допомозі.

Мені б хотілося більше розповісти про цю незламну й сильну жінку. Але не все, що чуєш, знаєш і бачиш, можеш викласти на папері. На це є свої причини. Насамкінець хочу додати, завдяки Діані Сергіївні та її однодумцям, врятовано чимало бійців. Своєю турботою про них і добрими справами дарують надію їм та впевненість у перемозі. Отримуючи подарунки, виготовлені волонтерами, хлопці знають, що їм є за кого і за що воювати, і це додає їм сил. Сил боротися, сил перемагати.

Жанна БІЛОЦЬКА

 
випадково