Прикутий через хворобу до ліжка, та забутий родиною чоловік, не нарікає на життя і дякує Богу за все

03.07.2020 | Статті | перегляди:

  Про Вадима Дубицького з села Коритниця  я дізналася від голови ГО «Стимул осіб з інвалідністю» Валентини Борусевич. Удвох із нею поїхали до чоловіка, який волею долі прикутий до ліжка ось уже шістнадцять років.  

  Ступивши на подвір’я, помітили, що воно охайно покошене й доглянуте. У садку невелика пасіка, як згодом з’ясувалося, сусідська. У кімнатах на стінах старі фотографії й килими. Такі колись можна було бачити чи не у кожній сільській хаті. У кухні стара піч, на якій готуються страви, а взимку опалюється дровами.

В одній з кімнат на ліжку лежав молодий чоловік. Побачивши нас,  розгубився, згодом розговорилися, і він почав розповідати про себе.

  Вадим закінчив 11 класів, вступив до Володимир-Волинського агротехнічного коледжу на юриста. Здавалося, все життя попереду, якби не хвороба, яка підкралася непомітно. Почали відмовляти ноги, і закінчувати навчання довелося вже в інвалідному візку. Діагноз, поставлений лікарями в інституті нейрохірургії, – розсіяний склероз. Така ж хвороба прикувала до ліжка маму хлопця. Увесь тягар по догляду за донькою та онуком взяла на себе бабуся, яка була їхнім добрим янголом-охоронцем.

     Згодом не стало матері Вадима й вони залишилися удвох з бабцею. Підтримували, і досі підтримують прихожани релігійної громади християн Віри Євангельської п’ятидесятників з Володимира-Волинського, пастором якої є Петро Люлька. Опікуватися сім’єю почали відтоді, як Вадим потрапив до лікарні, де вони познайомилися з ним. Так він став частиною їхньої громади.

Та біда одна не ходить. У бабусі стався інсульт, внаслідок чого відняло руку. Однак вона продовжувала вести домашнє господарство й доглядати за Вадимом. Одного дня жінка невдало впала та зламала бедро. На ноги вже не встала. Пересіла на інвалідний візок і далі робила всю роботу. Можна собі лише уявити людину, яка на візку, маючи одну робочу руку, возила з вулиці дрова й розпалювала піч, набирала воду з криниці та «носила» її до хати, варила їсти й годувала онука, мила його. Здоровим не завжди під силу, а це робила старша людина-інвалід. Навіть більше, їй вдалося зібрати грошей та купити матеріали, щоб обкласти стареньку хату. Добре, що за роботу не довелося платити, бо допомогли прихожани церкви п’ятидесятників.

    На жаль, цього року на другий день Великодня, Господь забрав її до себе. Вадим втратив земного ангела, який оберігав його до останнього подиху. З тих пір він став нікому не потрібним. Рідний брат живе в Америці, тож вони не бачаться. Він пропонував оформити його в інтернат з хорошими умовами, де б за ним добре доглядали. Але чоловік  відмовився. Каже, не хоче нікуди їхати з дому, бо тут йому добре. А ще, зізнається, у таких закладах годують хімією, а він хоч щось простеньке, але натуральне з’їсть. Інколи його забирають у центр, який знаходиться при церкві. Її прихожани двічі на тиждень приїздять, допомагають помитися, переодягнутися, підстрижуть, привезуть продукти, вивезуть на вулицю. А ще встановили котел, який гріє воду. Якби не вони, каже Вадим, невідомо, якби він жив.

  До села, у якому проживає, за словами місцевої жительки, 170 людей, і де більшість будинків є порожніми, добратися непросто. Ще до карантину автобуси ходили двічі на день, потім їх відмінили. Згодом знов пустили й, ніби знову, кажуть, не ходитимуть. Як добиратися людям до міста або ж навпаки, коли немає машини, – нікого не хвилює А коли щось трапляється, наприклад, хтось хворіє, що тоді робити? До Коритниці 30 кілометрів по грунтовій дорозі треба їхати.  

   Чи є ще хтось із рідних у нього крім брата, який мешкає за океаном, дізнаємося від сусідки. Виявляється, Вадим має рідних тітку, дідуся та бабусю, які проживають у селі, і дядька, який живе у місті. Але нікого з них не видно біля нього. Лише зрідка дядько приїздить. Та попри все, чоловік не ображається на них, каже, у кожного своє життя, а він вже звик до самотності. «У мене все добре, дякувати Богу, тільки нудно інколи буває. А так деколи хочеться з кимось порозмовляти», – зізнається.

    Поки знаходилися у хаті, прийшла соціальна працівниця, яка доглядає за чоловіком, Олена Сиротинська. Жінка дізналася, що до хати зайшли незнайомі люди й одразу прибігла.

 – У наш час багато шахраїв розвелося, і коли люди сказали про вас, кинула вдома роботу і гайда до Вадима, – говорить вона, – Доглядаю за ним вже два місяці, відтоді, як померла бабуся. Він дуже добра й чуйна людина, а ще дуже розумний, – каже вона. – Якби не біда, яка прикувала його до ліжка, він багато чого досягнув би. Хто б до нього не прийшов, завжди чимось намагається пригостити, поділиться останнім.

  У ході розмови дізналися про розмір пенсії, яку отримує чоловік. Чесно кажучи, це сльози – 1600 гривень. Валентина Борусевич порадила соцпрацівниці звернутися до пенсійного фонду й з’ясувати, скільки насправді має отримувати, бо це замало. На запитання, чи проходив реабілітацію у реабілітаційних центрах, де оздоровлюються люди з такими захворюваннями, Вадим лише усміхнувся й похитав головою.

  Хочеться звернутися до голови Устилузької ОТГ та відповідальних осіб за соціальний захист людей з інвалідністю у громаді, а також старости села та рідних, які викинули його зі свого життя. Як так трапилося, що за шістнадцять років (саме стільки Вадим прикутий до ліжка) ніхто не подбав про те, щоб його відправити до реабілітаційного центру з супроводжуючою особою, де б він отримав кваліфіковану допомогу фахівців? Йому потрібен масаж, комплекс фізичних вправ для м’язів, що з кожним роком все більше атрофуються. Чи хтось подумав про це? Як так, що сьогодні молодий чоловік став нікому не потрібним через хворобу, навіть своїм рідним. Маючи їх, ним опікуються сторонні люди? На жаль, деякі користуються ситуацією та беруть гроші. Про це ми з Валентиною Борусевич дізналися від місцевих жителів. Коли запитали у Вадима, він відповів, що таким чином віддячує людині за турботу. Вдячність вартує половину пенсії. І це при тому, що є соцпрацівниця, яка доглядає за ним, а також прихожани церкви, які навідуються двічі на тиждень. Як можна брати гроші лише за те, що інколи переступиш поріг хати й купиш буханку хліба? Виявляється, можна.

   Вадимові корисно бувати на свіжому повітрі. Але на вулицю він виїжджає на візку тоді, коли приїздять прихожани церкви. Олена Сиротинська каже, рада була допомогти, але їй важко піднімати його, тому єдине, що може вдіяти у цій ситуації, – відкрити вікно. І то коли тепло. Взимку чоловік змушений весь час перебувати у закритому приміщенні. Сам у чотирьох стінах. Рятує інтернет на телефоні, але не завжди є мережа, та й трафік швидко закінчується, тому старається економити.

  Насамкінець нашої розмови, він цікавиться, чи є дешевий тариф на електроенергію вночі? Додає, хотів би взимку інколи вмикати електрообігрівач, бо піч коли гасне, в хаті стає холодно, особливо вночі, й треба чекати допоки вранці розпалять. На те, що будинок старенький і проводка може не витримати, відповідає, її замінили прихожани. Єдина проблема – електроенергія недешева.

     Дивлячись на цього чоловіка з сумними добрими очима і великим серцем, розумієш: у нас немає проблем. Ми ступаємо двома ногами по землі. Він може тільки мріяти про таке. Ми часто скаржимося на життя через дрібниці, він дякує Богу за те, що має. У порівнянні з ним ми є слабкими. Але не тілом. Він настільки сильна особистість, що знайшов у собі сили не ображатися на тих, хто викинув його зі свого життя, тих, хто користується його добротою й щирістю. Він просто живе та дякує Богу за все, що має, і радіє кожному дню, і людям, які переступають поріг його дому. Бо так хочеться з кимось перемовитися словом, а не слухати тишу.

Сподіваємося, після публікації на нього звернуть увагу вищевказані особи. Бо для одних – це професійний обов’язок, для інших – тест на людяність. Завтра у Вадима День народження, хочеться побажати йому вірних друзів, щирих і безкорисливих людей у житті, і найголовнішого – здоров’я, якого так йому не вистачає.

Жанна БІЛОЦЬКА

 
Новини інших ЗМІ
Випадкові новини