Виноградний присмак смерті

15.02.2021 | Статті | перегляди:

 Крокуючи запиленою дорогою провінції Герат, біля одного з будинків Олег побачив розкішний виноградник. Величезні грона звисали додолу і манили молодого лейтенанта до себе, хизуючись соковитими плодами. Олег підійшов ближче і, притримуючи однією рукою автомат, потягнувся за виноградом. Коли перша ягода розтанула у роті, він заплющив очі від задоволення. Такого соковитого і солодкого винограду молодший лейтенант ніколи ще не їв. Принаймні, йому так здавалося. Олег із жадібністю став зривати грона жменями і ковтати їх. Робив це із такою жадібністю, що не помічав, як половина ягід у його руках перетворювалася у місиво, а по руках  стікали струмочки соку. У якусь хвилину йому здалося, що це не сік, а божественний нектар. Так-так, саме той нектар, який пили на Олімпі боги. А тепер він смакує його. А боги, там, на горі, заздрять йому. Нуйі нехай. Він також заслуговує на цю розкіш. Особливо тут і зараз. У цьому невеличкому афганському містечку, де точаться бої. І куди його, молодого лейтенанта, відправили служити після закінчення військового училища.

  Олег завжди мріяв бути військовослужбовцем. І хоча його батько бачив сина інженером, всеж не зміг переконати, коли той одного дня заявив, що хоче вступити до Львівського військового училища. Ще у школі його улюбленим предметом був військовий вишкіл. Саме там він уперше взяв до рук зброю. Нехай навчальну, але саме тоді зрозумів, що це його.

   Наближався випускний вечір. Усі однокласники із нетерпінням чекали на нього. Дівчата шили сукні, хлопці купували костюми. А ще радилися між собою, хто з ким буде танцювати останній вальс. Ігор заявив, що кружлятиме з Оксаною, Сашко – з Лілею танцюватиме. Коли дійшла черга до Олега, він навіть не знав, що сказати. Якщо дехто з хлопців і відчував до когось із представниць прекрасної половини симпатію, він цим похизуватися не міг. Йому подобалися  дівчата. Але не так, що при зустрічі з котроюсь із них частіше починалося битися серце.  Хоча…

  Ліза мала звичайну зовнішність. Утім, у ній щось було таке, що приваблювало Олега. Він часто ловив себе на думці, що вона подобається йому. Але одразу намагався відкинути ці почуття. Не хотів бути схожим на своїх однокласників, які бігають за сопливими дівчиськами.

   Випускний вечір минув шумно і весело. Був і останній вальс, і прощання з учителями, і солодкий стіл, і зустріч сходу сонця на березі озера. Майже усі були парами. Якось не помітно для себе Олег опинився поруч із Лізою. Удвох мовчки сиділи біля вогнища, спостерігаючи за тим, як поступово воно гасне, залишаючи після себе купу попелу.

  Додому поверталися разом. Олег провів дівчину до будинку. Деякий час вони стояли, не знаючи, що сказати один одному на прощання. На балкон вийшла її мама і покликала додому. Ліза глянула Олегові в очі, ніби чекаючи відповіді на німе питання: що далі? Та він удав, що не помітив цього. Швидко попрощався та пішов геть. Дорогою додому думав про все, що трапилося. Якоїсь миті здалося, що між ним і Лізою могло  бути щось більше ніж просто шкільна дружба. І картав себе за те, що якось по-дурному розстався з нею кілька хвилин тому. За кілька місяців хлопець одягнув на себе військову форму курсанта.

   Афганське містечко Герат, що розкинулося у долині річки Герирудз, з її численними затоками, зустріло молодого військового журналіста передгір’ями хребтів, щедрою природою і розкішшю фруктових садів. Не дивлячись на те, що тут точиться війна, Герат вразив Олега своєю красою і величчю, а також славнозвісними пам’ятками історії та архітектури. Хлопець закохався у місто, за яке колись боровся Олександр Македонський, а Тамерлан зробив його своєю столицею. У нього навіть промайнула думка: якби не війна і була можливість залишитися тут, він би ні на хвилину не вагався.

   Смакуючи солодкий виноград, відчув на собі чийсь погляд. Він різко повернувся і побачив дуло автомата. Перед ним стояв душман із націленою на нього зброєю. У цю мить перед його очима промайнуло все життя. Він, ніби, побачив себе зверху, і чомусь у цю мить пригадав Лізу. Знову її образ виринув у його пам’яті.  Бородатий душман дивився йому у вічі і, здавалося, ось-ось натисне на курок. Ці декілька секунд видалися для Олега вічністю. Раптом той почав опускати автомат. Лейтенант, все ще не сподіваючись на порятунок, продовжував стояти, тримаючи в однієї руці зброю, в іншій – виноград.  Афганець ще раз пильно подивився на нього, розвернувся та пішов геть. Олег ще довго не міг прийти до тями, стояв і дивився тому у слід. З одного боку, міг вистрілити ворогу у спину, з іншого – внутрішній голос підказував не робити цього. Адже той не позбавив його життя, хоча міг це зробити одним пострілом. Крім того, Олег не знав, чи не має неподалік тваришів по зброї бороданя. Він почекав поки його постать зникне за рогом, після чого кинув гроно стиглих ягід на землю, і став вибиратися з винорадника.

   Рідне шахтарське місто зустріло молодого лейтенанта гамірно.  Крокуючи вулицями, ловив на собі погляди перехожих. Дівчата, проходячи повз, кокетливо посміхалися. До рідної домівки залишалося кілька метрів. Раптом він помітив знайому постать. Олег на мить зупинився. Невже це вона? Ні, не може бути. Та коли дівчина обернулась, його сумніви розвіялися. Перед ним стояла Ліза. У цій елегантній, вишуканій панянці важко було упізнати дівчисько, з яким танцював на випускному.  

  Якусь мить вони стояли мовчки і дивились один одному у вічі. Першою мовчанку порушила  Ліза. Вона стала розповідати про своє студентське життя, успіхи у виші, цікавилися, як увесь цей час жив Олег. Він слухав її, відповідав на запитання, щось запитував у неї, дивлячись їй у вічі. І саме у цей момент пам’ять повернула його у Герат, до виноградника, де він колись попрощався із життям. Саме тоді образ Лізи закарбувався у нього назавжди. Дівчина, з якою він колись зустрічав схід сонця, сидячи біля вогнища, асоціювалася у нього тепер із образом смерті. І він нічого не міг із цим вдіяти. Ліза ще про щось розповідала, усміхалася. Та Олег її майже не чув. Він, так само як і колись похапцем попрощався, та пішов геть.

Жанна БІЛОЦЬКА

 
Новини інших ЗМІ
Випадкові новини