ЄЛИЗАВЕТА ТУЛУПОВА : « Я ПАМ’ЯТАЮ ВОЛОДИМИР У КВІТУЧИХ САДАХ»

Переглядів: 649

Людське життя можна порівняти з річкою, яка розпочинається з маленького струмка(дитинство), поступово набирає сили, а часто стає стрімкою і навіть перетворюється у потужний водоспад.

Життєва стежка у кожного своя  і складається вона  по-різному. Хоча стародавні римляни казали,  що кожна людина сама коваль свого щастя, проте бувають різні обставини, які впливають на нашу життєву дорогу.

Уже понад 40 років мешкає у Володимирі Єлизавета Боніфатіївна Тулупова.

Вона народилася у селі Озеро під Ківерцями, де її батько в той час працював на партійній роботі,, згодом батька перевели до Луцька, Іванич , Берестечка , а невдовзі і до Нововолинська, де минули її дитинство і юність.

Хоча сам батько нашої героїні – Боніфатій – народився у селі Вольфарівка поблизу Придністров’я. Село дістало назву від пана Вольфара, який колись там жив. Здавна у селі дружно проживали українці, поляки і німці. Поруч – велика і мальовнича річка Дністер, а за нею вже молдавське місто Сороки, де є турецька фортеця 17 століття. Батько Боніфатій у 18 років пішов до лав компартії, воював у Другій Світовій війні. Був поранений. Але згодом зрозумів, що партійна робота – це не його покликання і решту життя пропрацював шахтарем, піднімаючи на ноги двох дочок.

Мама пані Лізи – Тамара – походила з вільного козацького роду – її коріння у Карлівському районі Полтавської області. Мамин батько – дідусь Григорій- працював головним бухгалтером цукрового заводу, був чоловіком тямущим – знав українську , італійську і німецьку мови.

У пам’яті Єлизавети Боніфатіївни виринають спогади дитинства, яке минуло в Нововолинську. Пригадує, як разом з дітьми гралися біля пам’ятника Сталіну, ще, очевидно, не усвідомлювали , що то за чоловік. Одного ранку пам’ятника не стало- звісно то були 60-ті роки , коли до влади прийшов Микита Хрущов і розпочалася розвінчування культу особи Йосипа Сталіна.

У юності навчалася у Нововолинській філії Львівської політехніки, працювала на бавовно-прядильній фабриці. Згодом вийшла заміж за Володимира Тулупова, оселилися у Володимирі. Тут працювала у пожежному депо.  Виховали з чоловіком доньку Вікторію, котра закінчила Кременецький педагогічний інститут і працює у дитячому садку в Нововолинську, гордяться внучкою Анастасією, якав вивчилася в університеті і володіє іноземними мовами.

Вірним супутником її життя є Володимир Тулупов, який народився у Хабаровському краї, але більшу частину життя живе у Володимирі. Пан Володимир здобув юридичну освіту, та життя склалося так,  що працював у шахті. Він дуже любить поезію, сам пише вірші на гострі злободенні теми, у яких викриває несправедливі вчинки деяких політичних діячів. Володимир Миколайович приятелював із знаним у Володимирі поетом-дисидентом  Альбертом Новіковим, популяризує його творчість. Пан Тулупов зібрав біля себе творчих любителів поезії, які об’єдналися у літературний гурток «Коло»(на фото).

Єлизавета Боніфатіївна пригадує, як у 80-х роках 20ст, ідучи на роботу, вона бачила біля костелу св. Якима і Ганни розкопані ями, а у них – багато кісток і людських черепів. Згодом усе це зникло. Також пригадується жінці, що людські останки бачила і на території колишнього парку імені Юрія Гагаріна – там колись було велике єврейське кладовище.

Жінка розповідає, що колись у Володимирі було багато одноповерхових будинків по вулиці Ковельській, біля кожного з них можна було побачити гарні квітучі яблуневі сади. У місті було багато кущів бузку. А ще виринають з її пам’яті водяні колонки, які знаходилися на багатьох міських вулицях.

У вільний час Єлизавета Тулупова любить готувати щось смачненьке, особливо добрі її солодощі, які скуштував і автор цих рядків. У вільну хвилину жінка любить в’язати, а в юності її захоплювало мистецтво кераміки. навіть була мрія вчитися цьому ремеслу.

Разом з чоловіком вони обробляють город, доглядають сад,  піклуються про кіз, які віддячують їм смачним молоком.

Подружжя Тулупових( на фото – справа) радіють кожному прожитому дню, намагаються жити змістовно, трудяться, спілкуються з рідними і однодумцями.

Звісно, були на їх життєвій стежині і труднощі, і випробування, але разом вони переборюють усі перешкоди і з оптимізмом дивляться у завтрішній день.

  Хочеться побажати цим приємним людям  ще багато теплих сонячних днів, щоб у їх душах завжди була віра у краще, аби вони ще надалі ділилися добром і любов’ю з усіма оточуючими, як вони це і роблять уже впродовж багатьох років.

                                                    Богдан Янович,

науковий співробітник історичного музею.