З афганського полону син повернувся крізь роки

07.02.2021 | Статті | перегляди:

   Марія прокинулась удосвіта. У старій хаті було холодно, бо звечора не натопила. Вилізати з-під ковдри не було бажання. Боліла спина та руки після вчорашнього походу до лісу по хмиз. Та господарство, яке складалось з кількох курок, собаки, кота та корови, вимагало уваги. Марія поволі почала вставати. «Боже, чи то я тільки одна так мучуся? Чому лишив мене живою, а сина забрав?» Ці німі питання вона промовляла щодень.

   На дворі був березень. Перші промінчики сонця зазирнули у вікно, ніби хотіли підбадьорити сивочолу і згорблену жінку. У хліві заревла корова, а  десь у закутку заворушився кіт. «Іду, іду, мої хороші», – промовила Марія і стала одягатися. Нагодувавши господарство, взялася за дрова. Добре, що вчора зустріла Петра, товариша сина, котрий, повертаючись із сусіднього села, побачив  як вона на спині несла хмиз, не тільки підвіз до хати, а й привіз декілька великих поліняк. «Завтра прийду порубаю, а потім привезу  ще дров, щоб не ходили до лісу», – сказав на прощання.

  Та не стала чекати Марія допомоги. Вона дякувала Богу за те, що на декілька днів матиме чим у хаті протопити. А порубати і сама зможе. Та тільки взялася за сокиру, як за спиною почувся голос: «І що це ви, тітко, надумали? Я ж казав, що допоможу». Це був Петро. «Та чи ти роботи не маєш? Я й сама впораюсь», – промовила у відповідь. «Що треба, я вже зробив. І вам допомогти вирішив», – сказав і взяв у неї з рук сокиру.

    Він з її сином сиділи за однією партою. Солдатами також стали в один день. Але повернутися судилося одному. Та страшна війна в Афганістані забрала її єдину кровинку, її розраду і надію. Він загинув на чужині, так і не зрозумівши, за що. Цинкову труну не дали відкрити.  

  Впоравшись з роботою, Петро приніс до хати оберемок поліняк і запалив піч. Марія насипала у миску гарячого борщу, нарізала сала та хліба,  налила домашнього вина і запросила хлопця до столу. За обідом він промовив до неї: «Сніг з даху зійде, поміняю вам шифер, бо скоро на голову капатиме. За гроші не думайте. Не візьму. Ви ж для мене друга мати».

  У Марії очі стали вологими після таких слів. Відвернувшись, непомітно витерла долонею сльозу. Петро помітив це, але не став нічого казати. Лише мовчки доїв обід, попрощався і пішов геть.

   Тієї ночі їй наснився сон, у якому  йшла по житньому полю. А воно було таке велике, що кінця краю не видно. Раптом побачила, як на зустріч крокує я бородань. Вона стала вдивлятися в обличчя, яке здалося до болю знайомим. Посеред стиглого жита стояв і усміхався… її Микола. Та от тільки був уже не тим юним хлопчиком, яким вона проводжала його на війну, а дорослим, з сивиною чоловіком. Вона кинулася до нього, обійняла і довго не відпустила від себе.

   Прокинувшись,  довго не могла прийти до тями. У грудях серце билося з шаленою швидкістю. «Напевно, скоро побачимось з тобою, синочку. Досить мені цим світом коптити. Пора вже й додому. І так я затрималась тут». У печі вогонь майже згас, вона встала, щоб підкинути дров. Потім підійшла до великої скрині, де лежало вбрання на «чорний день». Дістала хустку, подаровану Миколою, притулила до грудей і гірко заплакала.

  Пам’ять повернула її у ті часи, коли вона зустрічала свого Миколку зі школи, а потім з роботи, де трудився на комбайні. Стомлений, але усміхнений, повертався додому. Набирав з криниці воду та лив на себе. І скільки Марія не сварила його, що крижану воду ллє на гаряче тіло, він лише сміявся та заспокоював її, і просив витерти спину. А на першу свою зарплатню подарував їй цю хустку. Як же вона раділа тоді, хвалилася усім сусідам подарунком сина. А ті по-доброму заздрили жінці, що такого роботящого і доброго хлопця виховала без чоловічої допомоги.

   Залишившись у молодості вдовою, Марія зуміла пережити страшне горе тільки з допомогою Миколи. Він ні на мить не покидав її. Бувши семирічним хлопчиною, намагався брати на себе чоловічу роботу по дому: рубав дрова, носив воду, допомагав у полі. Мріяв, коли виросте, переїде до міста і забере її до себе. Але не так сталося, як гадалося. І сьогодні на схилі літ вона, хвора і немічна, сидить сама у холодній старій хаті та чекає на смерть. Але чомусь та десь забарилася, і ніяк не хоче чути її прохань. Хоча, інколи з’являється у їхньому селі, і забирає один за одним односельців. А Марію ніяк не хоче прийняти у свої обійми.

  Тишу порушив стукіт у двері. Спочатку Марія подумала, що їй здалося. Та стукіт повторився. «Заходьте», – промовила вона. Двері відчинилися, і в хату увійшов чоловік з бородою. Шрам на обличчі спотворив його, та було видно, що молодий. На мить їй видалися знайомими риси обличчя. «Можна?» – запитав незнайомець. «Заходьте», – повторила Марія, але якась незрозуміла тривога закралася в душі. У горлі пересохло, а очі стали вологими від хвилювання і напруги. Вони стояли й мовчки дивилися один на одного, боячись порушити цю німу тишу. «Мамо», – нарешті промовив чоловік. Жінка пильно поглянула на незнайомця, потім почувся легкий зойк, і він лише встиг упіймати її, коли знепритомніла. Прийшовши до тями, побачила, що лежить у ліжку. «Сину, мій рідний синочку, – нарешті спромоглася вимовити вона, і сльози потекли в обох з очей.

   «А кого ж я поховала тоді?» – чи то Миколу, чи саму себе запитувала Марія. Вони розмовляли цілу ніч. Адже їм було, що сказати один одному. Микола ділився пережитим, розповів, як потрапив у полон, намагаючись утекти, мало не загинув. На питання: хто лежить у труні, – вирішили не шукати відповіді, щоб не ворушити минуле. Все одно нічого не доведеш. Краще подумати, як сказати сусідам про щасливе повернення крізь роки.

  Марія пригадала сон. «Жито – це життя. Значить, ще Бог дозволить трохи покоптити цим світом», – подумала вона, дістала зі скрині подаровану сином хустину й одягнула на голову.  

Жанна БІЛОЦЬКА

Життєві історії

 
Новини інших ЗМІ
Випадкові новини