Загинув у День Незалежності на свій день народження
29.08.2020 | СтаттіПереглядів: 1
Сьогодні, 29 серпня, ми відзначаємо День пам’яті захисників України, які загинули за незалежність і територіальну цілісність держави. Саме у ці серпневі дні 2014 року сталася Іловайська трагедія. У ніч з 23-24 серпня відбулося наймасштабніше вторгнення збройних сил Росії на територію України. 29 серпня РФ у ході перемовин між керівництвом АТО та Генштабом ЗС РФ було домовлено про гуманітарний коридор для виходу наших військ з оточення за узгодженими маршрутами. На жаль, Росія не виконала домовленностей і відкрила вогонь. “Зелений коридор” став дорогою смерті для багатьох українських військових.
Руслан Голяновський – військовослужбовець колишньої Володимир-Волинської 51 ОМБр загинув 24 серпня 2014 року під час танкових та артилерійських атак у районі Многопілля. У той день йому мало б виповнитися 32 роки. Бійці між собою називали його «Руля». Зі слів побратима Миколи Фомича, Руслан користувався повагою не тільки серед рядового складу, а й серед офіцерів. А ще він любив готувати, і робив це дуже смачно.
Вони познайомились на весіллі в Оленчиного брата у Бубнові, звідки жінка родом. На той час вона навчалася в Луцьку у Східноєвропейському національному університеті ім. Лесі Українки на вчителя молодших класів і працювала. Руслан проживав у сусідньому Горичеві, трудився у місцевого підприємця і потрохи столярував. Цієї майстерності навчив його батько, у господарстві були станки, на яких виготовляли двері, вікна та інші вироби.
Молоді люди одразу сподобалися один одному і почали зустрічатися. Цукерково букетний період тривав три роки, а на третю річницю побралися. За десять місяців на світ з’явилася Ангелінка. Руслан дуже радів народженню маленької принцеси і допомагав доглядати за нею.
– Вона була татовою донечкою. Інколи навіть відмовлялася, щоб я годувала її і чекала на чоловіка, – розповідає дружина загиблого військовослужбовця Олена. – Щодня з нетерпінням виглядала його з роботи, бо знала, що принесе подарунок «від зайчика». Коханий ніколи не приходив з пустими руками. То горішки купить по дорозі, то цукерки, то печива. І як тільки підходив до хати, Ангелінка лопотіла йому на зустріч, кидалася в обійми і міцно обіймала за шию маленькими рученятами.
Коли розпочалась мобілізація, Руслану та ще чотирьом сельчанам подзвонив сільський голова і повідомив, що вони мають прибути до Володимир-Волинського військкомату. Там у пришвидшеному темпі пройшли медкомісію. Далі була військова частина у Володимирі, Рівненський полігон, після чого бригаду відправили на схід. Руслан служив старшим водієм гранатометником мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 51 ОМБр. Його блокпост знаходився неподалік злощасного 10-го, який розстріляли біля Волновахи. Потім давав про себе знати з інших бойових позицій. Інколи Олена чула у слухавці вибухи, але він запевняв, що то далеко стріляють. Таким чином оберігав її від хвилювань. А ще любив розмовляти з Ангелінкою, вона довго щебетала з ним по телефону, питала коли повернеться? Він обіцяв, що вони ось-ось побачаться.
Того дня Україна святкувала День Незалежності. А тим часом на Донбасі утворювався котел, розривались снаряди і гинули люди. Але про це ніхто не знав на мирній території. Усім було не до того. Адже був парад. Напередодні ввечері Олена ще встигла поговорити з Русланом, його голос був сумний і він перший раз зізнався, що до них відмовляються їхати на підмогу. Це була їхня остання розмова. Потім, скільки не дзвонила, чула лише короткі гудки у слухавці.
До останнього відмовлялася вірити у погане. Намагаючись щось дізнатися, зателефонувала до свого брата. Його блокпост був неподалік від чоловікового. Олег не став приховувати, що справи кепські. І додав, що не знає, чи там хтось залишився живий, бо це – одна з найгарячіших точок. Від таких слів жінка ледь не збожеволіла. Але не переставала шукати далі бодай якусь інформацію. І таки вдалося додзвонитися до чоловікового товариша, номер якого зберігся після того, як пересилала світлини діток, бо у Руслана телефон не приймав фотоповідомлень. Але той був у відпустці і нічого не міг сказати, лише дав номер іншого побратима, який і повідомив жахливу новину.
Була танкова та артилерійська атаки. Один зі снарядів влучив у машину, і вона загорілася. Чоловік Олени разом з іншими хлопцями та командиром – капітаном Шиліком стали гасити її, у той момент їх знову обстріляли. В результаті, загинуло семеро військовослужбовців, серед яких – Руслан Голяновський.
Не можна переповісти словами, що довелось пережити у той момент молодій жінці, у котрої на руках залишились двійко малих діточок – трирічна донечка і однорічний синочок, – копія татуся. Біль, розпач, відчай і безвихідь поглинали її зсередини, роздирали душу і рвали на шматки серце. Здавалося, життя втратило сенс і попереду – порожнеча. Вона не уявляла, як житиме далі без свого коханого, і чи варто, взагалі, жити?.. Схиливши голову, впала на коліна перед образами і заголосила. Опам’яталася тоді, коли відчула на шиї маленькі рученята, що ніжно обіймали її. Перед нею стояли два янголятка і зазирали їй у вічі. Вона притисла їх до себе і, зціпивши зуби, дала собі слово, що житиме заради них.
Наступного дня рідні Руслана шукали охочих, які б зголосилися поїхати за тілом. Але до кого не зверталися, отримували відмову. Люди боялися їхати туди, де стріляють. І їх можна було зрозуміти. Погодився забрати Руслана сусід. Тож у далеку дорогу вирушив рідний брат чоловіка з дядьком.
– Дивним виявилось те, що коли ми привезли його додому і зателефонували у військову частину з проханням надати оркестр, щоб з почестями провести Руслана в останню путь, там здивувалися, звідки ми знаємо про його загибель, коли у них немає жодних даних. Відповідь, що ми його вже привезли додому, їх ошелешила, – розповідає Олена. – Ховали чоловіка усім селом на свято Успіня Богородиці. А два дні потому маленькому Дмитрику виповнився рік. На жаль, його татусь не дожив до цієї радісної дати. Хоча й повернувся додому, як і обіцяв, але… у труні. Для нього усе закінчилось на його 32-й день народження.
Руслан був щирим, компанійським, люблячим і турботливим татусем, чоловіком і сином. Він дуже любив господарювати в обійсті. Хтось може і втікав від роботи, а от він – навпаки отримував насолоду від того, що двір підмете, у хліві лад наведе, худобу догляне, – продовжує розповідь жінка. – Ми жили у його батьків усією дружньою родиною. Разом снідали, обідали і вечеряли. Як то кажуть: по-колишньому. Ніхто ніколи не сідав за стіл, коли когось нема. Це були найщасливіші миті мого життя.
Коли його не стало, усе втратило сенс. Розумію, що так не можна, життя триває, але нічого не можу із собою вдіяти. Стала ніби кам’яною. Навчилася жити із тим болем, який вже ніколи не вдасться вгамувати. Та найважче дивитися, як зростають без батьківської ласки дітки. Одного разу Ангелінка мене запитала: «Мамо, а ми тепер не сім’я?» Для неї сім’я, це – тато, мама, дідусь з бабусею і братик. На жаль, смерть Руслана змінила усе. Ми вже не сідаємо як колись разом за стіл, не ходимо у гості, не зустрічаємось із друзями. Його мама після пережитого стала втрачати здоров’я, батько змушений доглядати за хворою сестрою, котра проживає у сусідньому селі. Я ж зайнята по господарству, яке у нас чималеньке. Інколи мене запитують, чому залишилась жити у свекрів? А я не можу їх покинути, та й дітки звикли до батьківського будинку, у якому народилися. Та от тільки не звикли до того, що у всіх є тати, а у них нема. І коли заходить мова про нього, вони кажуть, що їхній татусь на небі.
Довгий час після смерті Руслан приходив до мене уві сні усміхнений і щасливий. Брав мене за руку і ми довго з ним розмовляли. Він говорив, що живий, і щоб я не сумувала. Одного разу не витримала і сказала йому, що поверну державі усі гроші, які вона виплатила мені за його смерть, і до яких не доторкнулась, бо не змогла. Але нехай він ніколи не йде від нас. Коханий лише усміхався і ніжно обіймав мене. А однієї ночі він прийшов до донечки уві сні і читав її молитву. Вона розповіла мені про це вранці. І щоразу, коли лягали спати, просила, щоб тато знову прийшов. Якось Руслан з’явився у сні з валізою в руках і сказав, що йому потрібно йти, і попросив відпустити. Сама не розумію чому, але погодилася. Він востаннє поглянув на мене, усміхнувся та пішов. Потім шкодувала про те, що так легко відпустила його, але мабуть, так було потрібно. Інколи сниться, що ходить по подвір’ї, оглядає господарку, а потім я годую його. Усе, як за життя. На жаль, це лише сон…
Жанна БІЛОЦЬКА