Ірландське мереживо волинської майстрині Юлії Слюсарук замовляють навіть за кордоном

Переглядів: 17

На цьогорічному конкурсі «Княжна Володимира-2019» конкурсантки представляли колекцію купальників, автором якої є  Юлії Слюсарук. Від звичайних вони відрізняються тим, що виготовлені не з тканини, а в’язані гачком із тонкої пряжі, спеціально для купальників. На дівчатах виглядали дуже гарно. Варто нагадати, це не перша робота волинської майстрині для подіуму. Два роки тому вона брала участь в етнопоказі на фестивалі «Княжий», де представляла свої роботи.

Видання «Володимирмедіа» вирішило поцікавитися у Юлії секретами створення колекцій, а також, чому обрала для цього пряжу і гачок? Про це та інше у розмові із нею.

-В’язати гачком почала ще у другому класі, відвідуючи гурток, – розповідає Юлія Слюсарук. – На той час робила це не вміло. З часом мені це заняття почало подобатися. Для себе інколи в’язала майки й топи, які сьогодні є у моді. Далі було затишшя. Навички знадобилися після народження донечки Юстини. У неї була лялька, яку потрібно було одягати. Знову до рук взяла гачок і за якийсь час на іграшці з’явилася шапочка. Далі продовжила одягати вже донечку. Мені це дедалі більше подобалось, я почала цікавитися новими технологіями, серед яких – ірландське мереживо. На відміну від звичайного в’язання гачком, в якому в’яжеться цілісне полотно або стрічка з мережив, ірландське складається з окремих мотивів (квіти, листя, розетки, джгутики, гілочки тощо), які в’яжуться окремо, а потім з’єднуються за допомогою сітки. Вироби, виготовлені за цією складною технологією, є дорожчими, але вони відрізняються від інших. Особливо гарні виходять комірці і сукні. На випускний у дитячий садочок моя Юстина одягнула сукню, виготовлену моїми руками. Вона була дуже задоволена нею.

Спочатку Юлія в’язала донечці та собі, згодом стала отримувати замовлення від знайомих. Потім спробувала представити свою продукцію на «Володимирському узвозі». Приємно була здивована, коли головні убори, пінетки, комірці та інші прикраси, а найбільше намисто та сережки розібрали. Це додало впевненості і вона продовжила в’язати. Наступним кроком став магазин в Інтернеті, де реалізовувала вироби, які, до речі, мають попит не тільки в Україні.

– Напередодні Нового року отримала замовлення на 1000 прикрас у вигляді сніжинок з Америки. Окрім того, моїми замовниками є німці, італійці, французи, – продовжує ділитися майстриня. – Здебільшого іноземці замовляють мітенки, комірці та різдвяний декор.

На запитання: коли на улюблену справу знаходить час, адже Юлія не тільки майстриня, а й дружина та мама трьох діток, жінка відповідає, що має підтримку коханого чоловіка та матусі, котрі чимало сімейних клопотів взяли на себе.

-Я в’яжу коли спить маленький Наум. Як тільки він прокидається, починаю займатися хатніми справами разом із ним, – говорить Юлія. – Старші донечки Юстина та Павлина чимало часу проводять з бабусею. Вона забирає молодшу з садочка, а старшу водить на гуртки. Чоловік Андрій не тільки підтримує мене у моєму хобі, яке швидше за все, можна назвати роботою, а і є моїм критиком та порадником. Головне – він мене чує, що дуже важливо. Я ціную це. Нещодавно подарував мені набір індійських шпиць. На перший погляд, невибагливий, але водночас потрібний для моєї роботи подарунок. З іншого – доказ того, що йому небайдуже, чим займаюся. Донедавна постійно їздив зі мною по різноманітних виставках, на яких презентувала свої вироби. Хоча міг поїхати на риболовлю чи піти на полювання, – це його хобі. Але він ставив мою справу на перше місце. Я не можу цього не помічати і не цінувати. Він – моє друге Я.

Юлія зізнається, не любить в’язати однакові речі, бо це нудно. Їй завжди хочеться творити щось нове. Тому й асортимент різний. А нещодавно для учасниць конкурсу «Княжна Володимира-2019» в’язала купальники. Оскільки роботи було чимало, а часу небагато, довелося звернутися за допомогою до однієї майстрині, котра погодились допомогти. Фасон придумала сама. Результат сподобався багатьом, головне – учасницям. Декілька комплектів вдалося навіть продати після заходу. Їх помітили у соцмережах читачки, серед яких знайшлися охочі придбати вироби ручної роботи з тонкої пряжі.

Майстриня розповідає про наставницю, з якою познайомилася в Інтернеті. Після відкриття магазину, де виставила свій асортимент, їй написала жінка, котра делікатно порадила виправити деякі помилки. Так вони почали спілкуватися. Порадницею виявилася в’язальниця з Житомира, котра має інвалідність. Вона також захоплюється ірландським мереживом і досконало володіє цією майстерністю. Юлія якось запропонувала гроші за підказки,  але та навідріз відмовилася, пояснивши, що робить це безкоштовно та щиро, і рада, що Юлія до них прислухається. Так жінки стали подругами по інтересах. Щоправда, поки віртуально.

На запитання про плани, Юлія Слюсарук відповідає,  хоче спробувати себе у  майстер-класах у соцмережах. Давно про це замислювалась, але не наважувалася. Наразі на волонтерських засадах вчить в’язати відвідувачів університету третього віку. Роблять перші спроби у мереживній справі й донечки. Молодша Павлина навіть сама пробує створювати дизайн виробів.

Насамкінець цікавлюся, яка робота забрала найбільше часу? Усміхаючись, Юлія зізнається,  це скатертина, яку вона упродовж трьох років ніяк не може завершити. Але кума, яка замовила її, з розумінням ставиться до цього й продовжує терпеливо чекати. Адже такої скатертини ніде не купиш.

Жанна БІЛОЦЬКА