Петро Саганюк: “Пішов з посади, але не від справ у місті”

01.09.2021 | Інтерв'ю | перегляди:

Більш як чверть вік біля міського керма – таким  керівним стажем, як  у  Петра Саганюка  мало хто  може похвалитися.  До того  ж це були доволі непрості роки  на зламі  тисячоліть, на зламі  епох –  від тоталітарної  до демократичної.  Уся роки розвитку міста  у незалежній країні за  мінусом  п’яти з них  минули за  часів Саганюка, який  лише торік восени   після виборів  передав це кермо  новому переможцю виборих перегонів.  Отож у переддень 30-річчя Незалежності, коли  традиційно  ми вертаємося до  витоків  цієї  події,  до кого, як не до Петра Даниловича  було найперше звернутися за спогадами, а заодно   і міркуваннями  про міські реалії. Пише газета “Слово правди”.

– Повернімось у серпневі дні 30-річної давнини. Якими вони були? Як  народжувалась,  утверджувалась державна незалежність на місцевих теренах?

– Доля так розпорядилась, що  мені випало бути  міським головою з 1988 по 1993 рік і у силу цієї посади тісно причетним до всіх подій, що відбувалися. Але Незалежність народжувалась не  у серпні, а значно раніше, коли  активізувалися національно налаштовані  народні сили, коли  зародився і почав діяти Народний Рух. Пригадується перший мітинг біля костелу з палкими виступами патріотів, згодом такі  народні зібрання  почастішали,  на одне з них приїхала з синьо-жовтими прапорами велика група з Червонограду. У бік компартійних керівників тоді сипалося  чи найбільше звинувачень, то вони   таких  дійств уникали, я ж відходив  на всі тодішні мітинги. Вперше національний прапор  підняли  на флагштоці  у парку «Слов’янськім”, згодом  він замайорів  на будівлі нинішньої  РДА.

Пам’ятний той cерпневий ранок, який починався  з трансляції «Лебединого  озера»  на центральних телеканалах, що було провісником того, що у державі  коїться щось незрозуміле,  а невдовзі  стало відомо про путч, ГКЧП і спробу державного перевороту, що  повернулося проти задуму його організаторів – компартія втратила  свою керівну і спрямовуючу силу, а Україна  на  весь світ офіційно заявила про свою незалежність.

– Ох і неспокійний то був час навіть у газеті – департизація, деполітизація, вихід  міськкому компартії із засновників, бурхливі дискусії… А у владних кабінетах ще «спекотніше». Сесії міськради  перетворювали у мітинги і тривали увесь день, а то й переносилися на наступний…

– Дійсно, доводилося непросто.  Коли мене  призначили міським головою, то керувати доводилося і містом і районом.  Адже хоч Володимир-Волинський  і був містом обласного підпорядкування, але  його у порядку експерименту (і тоді реформи впроваджували)  об’єднали з районом, який наприкінці  80- років був третім за  продуктивністю  в області, у ньому було більше двадцяти  колективних господарств. Мали це зробити у Ковелі, але оскільки у нас затягнувся конфлікт між першим секретарем міськкому партії і головою райвиконкому, то не знайшли  іншого способу для його розв’язання як  провести таку адмінреформу.  Просто звільнити  голову райвиконкому не могли, бо мала заступництво у ЦК.  Газета  «Сільська жизнь» розкритикувала міськком партії і його першого секретаря відправили  на іншу роботу. Його наступник  теж не зміг врегулювати ситуацію.

А коли  з приходом Незалежності компартію відсторонили від влади,  на голову міського голови всі шишки полетіли. Хоч  мені тоді вже 40 років минуло, мав певний управлінський досвід, але легко не було. Орієнтована на радянський простір економіка впала, криза  була страшна, куди не підеш – скрізь влада винувата. Але вдалося  налагодити  контакт з активістами, знаходили порозуміння з керівниками трудових колективів, намагатися шукати  мирні виходи з конфліктних ситуацій. Пригадую, як  виконували  вимогу знести пам’ятник Леніну.  Перед цим таке відбулося у Луцьку, де до бійок і крові доходило,  отож  вирішили зробити тихцем, зайве геройство було недоречним,  о 4-й голині  комунальні служби демонтували  монумент, і вранці місто прокинулося вже без вождя світового пролетаріату.

У витоків боротьби за  державну незалежність стояли Дмитро Себій, Павло Глущук,  Ярослав Царук, Микола Гінайло та ще багато щирих патріотів,  багато з яких  уже  відійшли за межу Вічності.

Спільне управління містом і районом  не виправдовувало себе, попросив Володимира Блаженчука, який тоді  керував  в області, дати задній хід цьому експерименту.  Так я залишився на посаді представника президента  у районі, а міським головою обрали Миколу Гнатюка.

– Памятаю, сесію на якій це відбувалося, тоді не багато було охочих  обійняти цю посаду.

– Справді, кандидата, яки би погодився на це, довго шукали. Бо ставши міським головою, треба було йти на віче, на яке збиралося стільки людей, що їх не вміщав районний будинок культури,  а з усіх сторін на владу нападали.  У той час, коли вирувало перше таке віче, моїй рідній сестрі робили операцію на серцы в інституті Амосова. А тут треба звіт тримати перед людьми, яких тоді до тисячі зібралося і в залі, і під стінами РБК. Вже наприкінці  передали з Києва, що операція пройшла успішно…

У квітні 1993 року з владних кабінетів я попросився на підприємство, яке раніше очолював,  витягнувши з боргової  ями, –  у лісгосп, де п’ять років був  директором.

У місті тоді демократичним шляхом обрали міським головою вчителя за фахом Павла Мамедова. А тим часом у  нім почало розвалюватися господарство, зупинилися консервний, завод продовольчих товарів, добивали  цукровий, стихійна торгівля на вулицях тягнулася від центру до військового містечка.  Володимир ніби на століття повернувся назад. Не думав знов йти у владу, але  перед виборами у 1998 році у лісгосп приїхала чисельна делегація керівників підприємств і організацій  і таки вмовили балотуватися. А це ще були сумнозвісні  90-ті.Зарплати по півроку  бюджетникам не виплачувалися,  коштів немає, кругом бартери. Але команда підібралась вдала, це мої заступники  потужний управлінець Микола Веремчук, Лариса Кулікова, Андрій Шоцький   і всі, з ким разом працювали.  Місто першим в Україні погасило заборгованість із зарплати бюджетникам, протягом року очистили  вулиці від стихійної торгівлі, відкрили два ринки, поволі почали наводити порядок. І теперішній владі передали місто  з добрим приданим – чималою сумою у казні для його розвитку.

– З висоти такого багатого керівного  досвіду, чому, на вашу думку, не вдалося за  30 років  побудувати  багату і розвинуту державу.

– Вважаю, що нам шкодить надмір політики. Не вона, а економіка має йти попереду, бо без неї нема розвитку. Треба менше гасел, а більше конкретних справ. От, приміром, і в нашому місті прийшла нова влада, багато працівників міськвиконкому поміняла, бо це політика. А чому б не використати  досвід і знання  Лариси Кулікової  –  справжнього професіонала  економічно- фінансового блоку,  Віктора Фіщука,  який  велику школу пройшов у комунальній сфері. Та  інших грамотних і  сумлінних фахівців.

– А що можна віднести до основних здобутків?

– Що не кажіть, а місто дуже змінилося за  ці роки. До всіх вулиць, які заасфальтовані, доклали рук члени  нашої команди, утворилося потужне підприємство «Гербор-холдинг», працює малий і середній бізнес, реалізовано великій інвестиційний проект, завдяки якому поліпшилося водопостачання. Не вірю, що сучасні ремонти і нові меблі у кабінетах посприяють залученню інвестицій у місто.

– Якби час  можна  було б повертати назад, щоб  вам хотілося змінити?

–  Не тільки я, а всі українці хотіли б зберегти державу, не допустити війни, щоб не втратили ми Крим і Донбас, щоб держава розвивалась, а не їздили її громадяни по світу на заробітки. От наш  з Марією Стахівною внук  у 25 років вже начальник штабу танкового батальйону, не перший рік на Сході, недавно одружився, а невдовзі знову на війну. Хотілося, щоб молодь мала де себе реалізувати, а то у нас звикли старе руйнувати, нічого не пропонуючи взамін.

– За десятиліття  біля керма міста ви вросли у нього, щось змінювали, а що  так і залишилося  планах?

– Хотілося,щоб запрацювали підприємства. Вважаю,  що у державі допущена помилка у приватизації. Треба було ставити вимогу: купуєш завод, 5 років він  не працює – забираєм назад. А так стоять руїни.  І  заростає чагарниками територія танкового полку, про  що на яких тільки рівнях не вели перемовин. Хотіли площу реконструювати, але це  не так просто. Розвалити легше всього. Там каналізаційні мережі до головної КНС біля поліції ведуть на глибині до п’яти метрів. Треба  провести  досконалу ревізію мереж, вивчити всі можливості і застороги,  і лише тоді починити якісь роботи. Поки що ж геолокація, яку ми починали, до кінця не проведена.

– Усе місто знало  про вашу звичку спозаранку об’їжджати місто. А як тепер,  коли  після стількох  років активного  суспільного життя відійшли  від справ.

– Пішов з  посади, але не від справ у місті, у якому живу, яке люблю.  Стежу за тим, що відбувається, буває і  проїдуся вулицями. Дещо мені болить, подекуди  видається, що у наступників  піару багато,  а результатів менше. Ми за  рік асфальтували до десяти вулиць, а нинішнього року ще жодної. Ремонти на Устилузькій, Сагайдачного, Незалежності початі ще за ради  попередньої каденції. Вулиці Пилипа Орлика, Олійника, Драгоманова потребують ремонту. І з індивідуальним опаленням не все так просто. Майданчики це добре, але треба робити двори багатоповерхівок. Ми хотіли універмаг продати за  15 мільйонів гривень, і були покупці готові стільки заплатити, але продали за 12.  Три мільйони  – це ще дві вулиці заасфальтовані. Політика  повинна бути у конкретних справах.  А звинувачуючи попередників у якихось огріхах, що у нас люблять робити, треба пам’ятами, що  всі  рано чи пізно  і самі стають попередниками.

– Якби нова  міська влада запитала у вас поради,  щоб  ви на це сказали?

– Міському голові побажав би наполегливості та  радив би підбирати професійнішу команду. З моєї точки зору  у нього слабенькі заступники. Мало займаються  комуналкою. Не розумію, навіщо  при тому, що є заступник  з гуманітарних питань,  створювати ще й  аналогічне управління, не  варто управлінську структуру великого міста, навіть якщо вона досконала,  впроваджувати  на рівні у рази меншого.  І пресслужба у кілька штатних одиниць навряд чи виправдана, вона ж шукає лише позитиви.  Навіщо витрачати додаткові кошти і створювати ще й пресслужби на комунальних підприємствах – водоканалі, «Полігоні», ПТМі. У нас достатнього насичене медійне поле, є громадські активісти, є кому доносити інформацію до громади.

– Нещодавно  вас бачили  на конференції обласної організації партії «Сила і честь». Залишаєтеся прихильником  цієї політичної сили?

– Так, бо вважаю її реально потужною. Послухайте виступи Ігоря Смішка і  самі переконаєтеся у мудрості цього чоловіка. Свого часу він став  наймолодшим доктором технічних наук в Україні. Зустрічався з ним до десятка разів, він чудово орієнтується у всіх сферах. Думаю, якби він потрапив у число керівників держави, вона від цього виграла б. Сподіваюся, ця партія має майбутнє.

– Залишивши постійний вир робочих клопотів, тепер не нудьгуєте?    

–  Ні клопотів вистачає. Друзі залишилися, хтось просить поради, консультації, зустрічаємося, обговорюємо, колись свою позицію заявимо.

– За  кілька днів до головного свята  нашої держави  прийде Спас, який вважається  Днем пасічника.  Тож і з ним вас варто привітати?

– Так,  маю свою пасіку, на якій господарювати допомагає мій сват. Цього літа від 15 бджолосімей  накачали півтори сотні кілограмів меду. Мало медоносів  неподалік посіяно, а торік, коли  близько були плантації соняшника, взяток був у три рази  більший. Але жодного кілограма меду не продав, все роздаю друзям, родичам, дружина свариться, що всі трьохлітрові банки з  дому повиношу.  Для мене пасіка – це не прибуток, а розрада.  Нам  би повчитися працелюбності і організованості  у  цих комах.

А з нагоди Дня  Незалежності  щиро зичу своїм земляками  миру у державі, злагоди у родинах, розквіту та  процвітання рідному місту. Будьте  щасливі  і здорові у нашій рідній Україні!

 
Новини інших ЗМІ
Випадкові новини