Діамантовий ювілей подружнього життя Марії та Миколи Чубенків

29.07.2020 | Новини, Статті | перегляди:

   Діамантове весілля відзначила родина Чубенків з села Когильне цими днями. Марія Василівна та Микола Дем’янович прожили пліч о пліч 60 років. Виховали четверо дітей, дочекалися шестеро онуків та семеро правнуків. Крім рідних ювілярів того дня вітали голова Зимнівської ОТГ В’ячеслав КАТОЛИК, староста села Льотниче Таїсія ПОДЗІДЗЕЙ та заступник голови сільської ради, колишній зоотехнік колгоспу «Волинь» Василь ПОЛІЩУК.

  Пані Марії було десять років, як залишилася круглою сиротою. Окрім нею у сім’ї було ще троє дітей: сестра двійняшка та двоє братів. Середній брат трагічно загинув, старший одружився і забрав Марію до себе після смерті батьків, де вона допомагала по господарству. Він був бухгалтером, його дружина – лікаркою, проживали у Хмелеві.

– Моє дитинство минуло у важкій праці, каже Марія Василівна. – Залишившись сиротою, рано подорослішала. Підлітком навчилася готувати, прати, поратися по господарству, доглядати за маленькими племінниками. Тож коли вийшла заміж, уміла все робити. 

  Оскільки народилася під час Другої світової, мало що пам’ятає про ті часи. У куточках пам’яті збереглися спогади, як німецькі солдати пригощали її грудками цукру

  У сімнадцять років Марія пішла працювати на цегельний завод, де й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Миколою, котрий приїхав на Волинь з Хмельниччини. На роботу ходила пішки вісім кілометрів за будь-якої погоди. Згодом пішла трудитися поштаркою. Розповідає, що робота була не з легких, бо доводилося носити важку сумку з газетами, журналами, листами. За це отримувала 52 карбованці. 

  Після одруження у них з Миколою народився первісток і чоловіка забрали до війська. Три роки прослужив у Росії. Повернувшись, почали  зводити будинок. Було дуже важко: один за одним народилося ще трійко дітей, яким потрібно було давати раду, окрім того, утримувати господарство й працювати.

  – Пригадую, як будувалися й розвалили стару хату, а на її місці почали зводити нову. Навозили брусів, поставили коробку, і тут постала проблема з цеглою, яку ніяк не можна було виписати на заводі. Доводилося усім тулитися у літній кухні, а будівельники місяць ночували на дахові на соломі, поки питання не вирішилося. Допомогла однокласниця, яка працювала на той час на цегельному. Вона стала просити керівництво за мене, розповіла, що є круглою сиротою і немає кому допомогти. Після того мені виписали цеглу, – каже Марія Василівна.

  Час минав, діти підростали, жінка разом з чоловіком працювали на фермі у колгоспі «Волинь». Він трактористом, вона – дояркою. Удосвіта доводилося вставати, щоб подоїти корів. До школи, здебільшого, дітвору збирав Микола, який пізніше йшов на роботу.

  Пані Марія розповідає, що держава не нарахувала їй за дітей стажу. Тоді, щоб заробити грошей, вона віддавала малечу у ясла і йшла працювати. Адже одного заробітку чоловіка не вистачало, а потрібно хату добудовувати, дітей годувати, одягати. На той час тим, у кого зростала мала дитина, треба було мати не більше 90 виходів, а їх у неї було значно більше. Коли звернулася у райсоцбез й поцікавилася, чому не врахували  роки по догляду за дітьми, почула: куди дітей віддавали, що маєте виходи?

  На фермі Марія Василівна пропрацювала двадцять років. За своє життя справила сім весіль. Не тільки дітей, а й онуків одружила. Пригадує, як старший син повернувся з війська, а за місяць на подвір’ї ставили намет та готувалися до весілля.

  – Мій Сашко служив у Німеччині. Перед відправкою за кордон, я приїхала до нього у частину. Службу на той час проходив у Росії, за Москвою, – каже Марія Чубенко. – Приїхала, чекаю біля воріт, а мені кажуть, що він не може вийти. Я стала просити військового, щоб хоча б дозволили побачитися й гостинці віддати, бо ж здалеку везла. А там і ковбаси, й м’ясо, та інші смаколики. Він торкнувся мого плеча, пильно подивився і промовив: «Ти бандерівка?» Я розгубилася, й не знала, що відповісти. Це було на початку 80-х років. Коли нарешті вийшов син, розповіла йому про цей інцидент. Він порадив чимшвидше їхати до Ленінграду, звідки відправлятиметься потяг до Луцька, на якому їхатиме батько його товариша по службі з Голоб. Я приїхала, коли чоловік брав квитки, ми познайомилися і так обоє доїхали додому. А наступного дня мого Сашка відправили у Німеччину. Демобілізувавшись, приїхав з несподіваною і водночас радісною новиною, що одружується. І ми стали готуватися до весілля.

    Двоє синів подружжя Чубенків є учасниками АТО. Молодший Генадій був мобілізований під час першої хвилі, згодом підписав контракт з ЗСУ, відслужив, нині проживає з батьками, допомагає їм по господарству. Старший є військовослужбовцем. Ще один син проживає за кордоном. Бачаться рідко з ним, але часто телефонує й по можливості підтримує батьків. Донька Наталія працює продавцем.

  Марії Василівні – 78, Миколі Дем’яновичу незабаром виповниться 80. За їхніми плечима нелегке життя, проведене у щоденній клопіткій праці. І хоча великих статків не нажили, найбільшим своїм багатством вважають дітей, онуків та правнуків.

  Цікавлюся, як вдалося зберегти стосунки і прожити разом 60 літ? Марія Василівна зізнається, усяке бувало, але у непростих ситуаціях завжди знаходили компроміс.

  – Я по характеру більш наполеглива й цілеспрямована, Микола – спокійний, м’який по натурі, тож у багатьох випадках доводилось все брати у свої руки, – говорить Марія Чубенко. – Це стосується і будівництва, і навчання дітей, онуків, та інших справ. Я готова зірватися з місця у будь-який момент, якщо потрібно, чоловік навпаки, є домашнім. Його важко кудись витягнути з хати. Він ліпше на дивані полежить. Ми з дітьми жартуємо, коли називаємо його між собою диванним котом.

  Насамкінець жінка додає, що багато б могла розповісти, бо таке життя прожила, що за годину не переповісиш. Та воно залишилося у минулому, тож ворушити не хочеться. Особливо коли це стосується деяких моментів. Сьогодні вона дякує Господу за прожиті роки, за дітей, онуків, правнуків, які не забувають їх з дідусем. Вони ж, у свою чергу, вдячні батькам за натруджені руки, недоспані ночі, за ласку й доброту, за те, що попри  труднощі,  виховали, вивчили їх і дали дорогу у майбутнє.

Жанна БІЛОЦЬКА

 
Новини інших ЗМІ
Випадкові новини