Ірина Смірнова: «Я дуже змінилася, тепер можу постояти не тільки за себе, а за інших»

Переглядів: 134

 «Сила жінки» – проєкт, який розповідає про представниць прекрасної половини людства, які попри життєві труднощі, не тільки не зламалися, а стали прикладом для інших. Однією з таких є дружина загиблого військовослужбовця 51 ОМБР Сергія Смірнова – Ірина. У Володимирі-Волинському її знають як засновницю проєкту «Вишиванки Княжого Граду». Жінка працює вчителем малювання у ЗОШ №2, виховує двох доньок, займається громадською діяльністю, а віднедавна з-за підтримки засновника волонтерського руху «Меценати для солдата» Руслана Теліпського створила проєкт – «Нить продовження життя», який презентувала у Барселоні.

   «Що вам, Ірино, ще потрібно? Є дві експертизи ДНК, забирайте тіло»

 – Вишивкою почала займатись задовго до війни. Настільки полюбила цю справу, що не помічала, як спливає час за роботою. – розповідає Ірина Смірнова. – Коли у твоїх руках сорочка перетворюється на справжній шедевр, забуваєш про все. Згодом виникла ідея створення проєкту «Вишиванки Княжого Граду», який підтримала подруга Анна Голюк, з якою разом вишивали. Саме вишивка стрічками допомагала Ірині у важкі хвилини заповнити порожнечу в душі. Найважчими були дев’ять місяців, упродовж яких шукала Сергія, який зник в Іловайському котлі. Їй довелося спілкуватися з сепаратистами, котрі вводили в оману, вимагаючи викуп. Жінка через інтернет познайомилась з місцевими жителями Донецька та шукала чоловіка в полоні й навіть в Росії.

   Знайомство з волонтерами Аллою Чонгар та Нелею Князевою переросли у довготривалі розмови з надією натрапити на слід. Однак час минав, а доля чоловіка була невідома.

  – Шукаючи свого Смірнова, в полоні  знайшла п’ять осіб з прізвищами Смірнов, вісім могил зниклих безвісти хлопців та одного пораненого бійця. Через Аллу Чонгар їх вдалось повернути додому. Згідно з офіційною інформацією Міністерства оборони, Сергій був серед полонених. Пошуки тривали не тільки на території України, знайшлися канали в Росії, але результату не дали. Згодом змушена була погодитись на експертизу ДНК, яка на 90 відсотків збіглася. Як сьогодні пам’ятаю слова слідчої 31 грудня 2014 року: «Що вам, Ірино, ще потрібно? Є дві експертизи ДНК, забирайте тіло». Однак кілька місяців не могла наважитися поїхати на Кушугумське кладовище, де під номером 3280, як повідомили, був похований чоловік, сподіваючись на диво.

   Сюжет у новинах, у якому йшлося про не упізнані могили, змусив передумати Ірину. Зізнається, стало моторошно від побаченого. Вона попросила знайомих, які проживали в Запоріжжі, поїхати на кладовище у Кушугум. Ті скинули їй світлини могили, на якій лежали солодощі.

   -У мене сльози навернулися на очі, коли побачила печиво та цукерки на сирій землі, які чужі люди приносили. Оскільки пошуки не давали результату, а на руках були  експертизи ДНК, вирішила забрати тіло. Жінка розповідає, була проти вінків, попри рішення з перепохованням, сподівалася, що коханий живий. Та коли приїхала купувати труну, в око впав один – з кремовими трояндами, і їй захотілося його придбати. Вже по дорозі додому пригадала сон, у якому танцювала у весільному платті, тримаючи оберемок таких же троянд.

   – На початку часто снився. В одному зі сновидінь Сергій прийшов додому, я сіла йому на коліна. Запитую, чому не обіймеш? А він мовчить. Розшифровуючи сон, зрозуміла, не міг цього зробити, на фото, яке бачила, не було рук від ліктів і ніг від колін. В іншому сні приніс кавуни. Знав, що люблю їх. Поклав на стіл і поцілував. У цей момент відчула запах військової форми. Кажу йому, мені сказали, ти помер. Він усміхається білозубою посмішкою і говорить: не вір нікому, я живий. Прокидаюся, й відчуваю запах форми та поцілунок на щоці.

    «Було приємно чути, що після роботи жінки поспішали додому, аби взяти до рук голку»

   На цілих два роки Ірина поринула у власний світ, відгородившись від реального. Сьогодні розуміє,- це була величезна помилка, яку радить не повторювати іншим. – Найліпше тебе зрозуміють ті, хто опинився у подібній ситуації. Тому ніколи не потрібно замикатися у собі, а йти до людей.

– Якось на одній із зустрічей у міській раді до мене стали підходити жінки, які втратили чоловіків та синів, цікавилися моїми роботами та розповідали про захоплення вишивкою бісером та хрестиком, які призабули. Мені спало на думку допомогти їм розвивати здібності, а також навчити вишивати тих, хто ніколи цього не робив. Для них це стало своєрідною реабілітацією, для мене – необхідністю. Дуже приємно було чути, що після роботи поспішають додому, аби взяти до рук голку.

   З часом виникла ідея створення проєкту «Нить продовження життя», який би допоміг представити роботи на загал. Нею Ірина поділилася із засновником волонтерського руху «Меценати для солдата» Русланом Теліпським, який не тільки підтримав, а й надав стартовий капітал, за який придбали заготовки для сорочок. Нині роботи матерів Небесного легіону цінуються за кордоном. Сорочки, вишиті Людмилою Проць та Оксаною Бондарук носять в Ізраїлі, Іриною Колєсніковою – у Німеччині та Польщі. – Вишиванки «Княжого Граду» має комбриг 14 бригади полковник Войченко та президент України Володимир Зеленський. А нещодавно Ірина вишила сорочку-оберіг для лідера групи «Без Обмежень» Сергія Танчинця, і виготовила кошик для Тараса Тополі соліста музичного гурту «Антитіла».

   Разом з Анною Голюк планують навчати майстерності вишивки бісером, хрестиком, стрічками, усім, що пов’язане з народною творчістю, не тільки жінок, яких торкнулася війна, а й усіх охочих.

«Рецепту одного на всіх немає, потрібно прислухатися до внутрішнього голосу»

– Я ніколи не сідаю працювати, коли поганий настрій чи немає бажання. Все, що роблю, від душі та з любов’ю. Інколи доводиться трудитися всю ніч, щоб встигнути завершити роботу і не підвести замовника. Девіз, яким керуємось з Анею, – ніч роботі не перешкода. Нашою незмінною швачкою є Людмила Татарчук, з якою співпрацюємо понад шість років. Замовлень вистачає упродовж усього року, часу  на відпочинок залишається обмаль. Тож коли він випадає, намагаюсь використати по максимуму. Дуже люблю подорожувати, і як тільки є можливість, відвідую цікаві місця та країни. Моєю опорою та розрадою є мої донечки, які завжди в усьому підтримують та допомагають. Наразі працюємо над замовленням подушок, схему для яких розробила Олена Кандиба.

   Ірина зізнається, після смерті чоловіка дуже змінилася. Стала мужньою, загартованою, може постояти не тільки за себе, а й за інших.

-Я маю стільки сили та енергії, що залюбки ділюся ними з іншими, від цього отримую величезне задоволення. Знаю чимало жінок, які пережили біль втрати, стали громадськими активістками, волонтерками. Це допомогло їм вийти з того стану, у якому опинилися після загибелі рідних. На жаль, не усі справились, у багатьох матерів не витримало серце. Тому раджу не замикатися у собі. Рецепту одного на усіх немає, треба прислухатися до внутрішнього голосу і робити те, що підказує серце.

  Попри постійну зайнятість і реалізації власних проєктів, Ірина долучилася ще до одного – «Народний тил, реабілітація» Світлани Бахвалової,  де працює з дітками, які втратили батьків на війні. Каже, намагається шукати радість в усьому, що її оточує і дякує кожному, хто підтримав у важкі моменти. Зізнається, не виключає можливості, що колись її Сергій повернеться додому. Під час пошуків віднайшла його дані у списках полонених, які потрапили до Росії. Також жінка готова почути правду від тих, хто був з ним в останні хвилини. Бо за свідченнями деяких бійців, він мав залишитись живим.

   – Після Другої світової через роки поверталися додому воїни. А в нас війна не закінчилася. Доля багатьох зниклих безвісти залишається невідомою. Тож є надія на те, що одного дня вони переступлять поріг. Головне – вірити.

Жанна БІЛОЦЬКА