«Нікуди від вас не дінусь, як не приїду, то привезуть» 

Переглядів: 11

      Михайло Грицюк – один із бійців легендарної 51 ОМБР, який потрапив у криваву м’ясорубку 22 травня 2014 року під Волновахою. Його дружина Леся залишилась сама з двома маленькими дітками, меншій Настусі на період  загибелі тата було трохи більше півтора місяця. Жінка й досі шкодує про те, що не зберегла світлину, зроблену нею на мобільний телефон чоловіка з новонародженою дитиною. Це було єдине й останнє їхнє фото.

Михайло народився в селі Риковичі Іваничівського району, там пішов у школу. Згодом батьками переїхали у село Топилище, де продовжив навчання у місцевому навчальному закладі. Хлопець дуже любив читати, і перелопатив ледь не усі книги у бібліотеці. А коли поштарка приносила газету додому, обов’язково мав переглянути, й ображався, коли викидали. Далі була служба у строковій армії.

Леся розповідає, з майбутнім чоловіком познайомилася, навчаючись у технікумі в Горохові. Одного дня, а це було 10 листопада, приїхав у її село Милятин. Тоді відзначали престольне свято – Параскевії. Між ними спалахнули почуття, відтоді не розлучалися. Довго не зустрічались, у січні узаконили стосунки.

-Ми розписалися в Іваничах. Весілля не робили, бо не було грошей. Тоді навіть обручок не мали за що купити. Але це не завадило нам стати люблячим подружжям, – говорить Леся Грицюк. – Мій тато їхав на будову до столиці, і запропонував чоловіку поїхати з ним. Хочу сказати, Михайло за що б не брався, усе вмів робити. Це знали рідні та знайомі. А ще любив мати все своє. Не любив нічого ні в кого позичати. Якщо чогось не було в домі, йшов і купував. Підзаробивши грошей у Києві, повернувся і ми таки купили обручки. Як сьогодні пам’ятаю цей день, коли на автостанції у Нововолинську одягнули їх один одному і щасливі поїхали додому.

Через п’ять років у 2012 році у подружжя Грицюків народився первісток, синочок Олексійко. Попри важкі пологи та поради лікарів більше не народжувати, жінка наважилася на ще одну дитину. 1 квітня  2014-го Бог подарував донечку Настусю. Леся говорить, після народження дитини чоловік ночував у пологовому три дні. Жінці робили кесарів розтин і він дуже переживав за неї та намагався усіляко підтримати. За тиждень, коли весь християнський світ святкував одне з найбільших свят – Благовіщення, додому до Грицюків подзвонили з сільської ради й сказали прийти забрати повістку. Вже тоді ситуація у країні була напружена. Сотні загиблих на Майдані, анексія Криму, усі розуміли, що є загроза цілісності держави.

– Михайло прийшов додому з повісткою, і сказав: «Вже є Небесна сотня. А я потраплю у небесну двухсотню». Він ніби передчував смерть, – продовжує розповідати дружина загиблого, намагаючись стримати сльози. – Наступного дня зібрав речі і поїхав у Нововолинський військкомат. Там йому порадили взяти довідку про те, що у мене були важкі пологи. Але вона не допомогла. Медкомісія, яку пройшов досить швидко, визнала його придатним, хоча він не бачив на одне око та мав виразку шлунку. Та йому жартома сказали, щоб не переживав, бо снайпером не буде. На строковій службі був кухарем-пекарем, але не захотів йти на кухню під час мобілізації, і став розвідником. Тоді йшла мова, що хлопців забирають на військові навчання на 45 діб. Михайла вбили на 45-й день.

Перед відряджанням на схід прийшов додому на три дні. З Лесею домовились, коли повернеться, похрестять їхню Настусю й повінчаються. Та не судилося. За два тижні до свого тридцятиліття чоловік загинув.

-Там, на Донбасі, він щодня дзвонив мені з телефону товариша, бо свого не мав. Після того, як їм виплатили гроші, купив, бо як вже казала, любив мати все своє, – каже Леся. – Це було 18 травня. Квитанцію від нього й досі зберігаю. Тоді зраділа, що матиме можливість дзвонити не з чужого молільника, на що почула: «Мені цей телефон на три дні. Далі не буде потрібний». Коли поцікавилась чому так говорить, відповів, що їх відправляють на Донецьк, звідки навряд чи повернеться, бо усі вони є гарматним м’ясом. Просив берегти себе і дітей, які чомусь, як тільки він мав телефонувати, за кілька днів до його смерті дуже плакали, і я як могла заспокоювала їх. «Я від вас нікуди не дінусь, як не приїду, то привезуть», – були слова Михайла Грицюка.

Михайло не скаржився ні на що, але не приховував того, що відбувалось у війську. Так, було чимало тих, хто зловживав оковитою, через це були проблеми як у них, так і в командирів. Три бронежилети на кілька десятків чоловік, – такими були реалії 2014 року, забезпечення армії лягло на плечі простих людей. Щодо облаштування їхнього блокпоста, дивувався,  чому їм забороняють окопуватися, оскільки на інших блокпостах хлопцям дозволили. Говорив, що на схід приїхало багато кадирівців, і вже тоді були обстріли наших бійців, але про це ніхто не казав. Востаннє Леся розмовляла з Михайлом ввечері, напередодні розстрілу. Це була коротка розмова, яка тривала понад хвилину. Жінка нагадала про те, що наближається свято Миколая. «Завтра усі відсвяткуємо», – почула у відповідь. З розповідей хлопців, які вижили, дізналася, чоловік ніби відчував їхню загибель, але змінити, на жаль, нічого не міг.

–  22 травня вранці зателефонувала Михайлу, однак телефон не відповідав. Подумала, розрядився, бо розповідав, що їх сорок осіб, і кожен хоче підзарядити. За деякий час знову набираю, знову мовчання, – продовжує ділитися Леся. – Пригадала, як колись чоловік дзвонив з телефону побратима Володимира Вальчука з Бортніва, і я вирішила зателефонувати йому. Але він також не брав слухавки. Я місця собі не знаходила від хвилювання, і не знала, що думати. В обід до хати зайшла свекруха з сином, братом Михайла. Як сьогодні пам’ятаю, я годувала Настусю. Вони про щось говорили з моєю мамою. Після чого побачила її заплакану та стала питати, що сталося? Так дізналася, що Міша загинув.

Коли привезли його додому, батько Лесі, колишній афганець, побачивши зятя у труні, якого любив і поважав як сина, зауважив, перед смертю той відстрілювався. Палець, яким натискав на курок, так і залишився зігнутим. У нього поцілив снайпер. А ще колишній воїн-інтернаціоналіст побачив слід, який залишили на тілі Михайла кадировці. Беручи до уваги події, які відбуваються сьогодні в Україні, сивочолий чоловік, який колись вижив на війні, на яку, як сьогодні чує від чиновників, їх туди ніхто не посилав, переживає, щоб таке не повторилося з теперішніми захисниками. А ті, які віддали життя за незалежність країни, не пішли у забуття.

– Мамо, мій тато стріляльщик, він найсильніший, – щебече маленький Олексійко. – Він нас захистив.

-Так, сину, наш тато – Ангел-Охоронець. І завжди оборонятиме нас. Тільки вже з неба, – відповідає Леся, проводячи рукою по скуйовдженому волоссю дитини. Вона навчилася жити без Михайла, не опустила рук, а навпаки стала сильною. У першу чергу заради дітей. Разом з іншими дружинами та матерями загиблих робить усе, щоб пам’ять про їхніх синів та чоловіків жила. Завдяки їхній наполегливості в Іваничах встановлена стіна пам’яті загиблим, яку допоміг облаштувати меценат Валерій Діброва. А нещодавно відкрили меморіал полеглим за Україну. «Ми не маємо права забути наших хлопців. Допоки пам’ятатимемо про них, доти вони житимуть серед нас».

Жанна БІЛОЦЬКА