“Позичила” подрузі чоловіка на кілька днів, а та забрала його назавжди

17.02.2021 | Новини | перегляди:

   Аліна, почувши по телефону стривожений голос подруги і прохання про зустріч, одразу вирушила до неї додому. Що такого могло статися з її Веронікою, жінка  не уявляла. Завжди весела і безтурботна була не схожою на себе.

– Що  у тебе трапилося? – поцікавилася з порогу Аліна.

– Краще не питай, – почула у відповідь, і додала, – мої батьки приїздять.

– От тобі й на! – вигукнула Аліна. – Оце новина. Приїздять, то й приїздять, що з того? Це ж твої батьки. Засумували за тобою, ось і захотіли відвідати. Ти ж до них не їздиш. Вони й вирішили до тебе навідатись. І це ти з тієї причини такого галасу наробила?

– Саме про це я хотіла тобі розповісти, а заодно попросити поради. Справа в тому, що батьки мене вже замучили своїми питаннями про нареченого?  Щоразу на моє «ні», змушена була стільки вислуховувати від них. Якось не витримала і збрехала. А тепер вони хочуть познайомитися з ним. Порадь, що робити у цій ситуації? Де маю його знайти?

– Ну й кашу заварила, подруго. І нащо ти оце навидумувала? Сказала б що не зустріла того, з ким би хотіла провести решту життя.

– Я спочатку так і говорила, але їх така відповідь не влаштовувала. От і довелося видумати нареченого на свою голову. А що тепер робити – не знаю.

– Що робити? Потрібно знайти його.

– Та де ж шукатиму? Не з табличкою ж на базар вийти. Можна було б в Інтернеті спробувати, але  це не легко. І де гарантія, що путній трапиться?

    Аліна на якусь мить задумалась,  потім вигукнула:

 – Придумала. Я тобі свого Сергія позичу.

– Як це позичиш? Він що, річ якась, щоб ним ось так просто розпоряджатися? – здивувалася Вероніка.

– Не річ. Але я йому все поясню, гадаю, зрозуміє. Та й врешті-решт, хто його питатиме? Як скажу, так і буде. Ти ж знаєш мого Сергія тюхтія. Ним діти у школі керують, тож мені це не важко буде зробити.

– Навіть,  не знаю, що сказати? – розгубилася Вероніка.

– Потім скажеш, коли закінчиться це кіно.

– Ти зовсім з глузду з’їхала! Як таке в голову могло прийти: мене позичити, – обурювався Сергій. – Як ти собі це уявляєш?

– Чого ти кричиш? Я тобі все пояснила, – намагалася заспокоїти чоловіка Аліна. – Ти тільки зіграєш роль нареченого Вероніки, і все.

– Якого нареченого? Що ти  говориш? – не вгавав Сергій. – Я вже був нареченим. І як це я маю грати?

– Тобі лише тимчасово доведеться побути її хлопцем, щоб батьки повірили. Тебе ж ніхто не змушує спати з нею.

– Ще тільки цього не вистачало. Хіба не можна сказати, що він кудись поїхав? Наприклад, у відрядження? – робив останні намагання відмовитися чоловік.

– Сергію, давай не будемо сперечатися, – уже категоричним тоном заговорила Аліна. – Ти підеш до Вероніки.

  За святковим столом панувала весела атмосфера. Сергій постійно жартував і сипав компліментами на адресу Вероніки, а та лише розгублено поглядала то на нього, то на батьків, спостерігаючи за їхньою реакцією. Але їм настільки сподобався наречений доньчин, що на неї уваги не звертали. Знайшлися у нього з батьком і спільні інтереси: риболовля та футбол. Ввечері усі разом пішли гуляти містом. Сергій виявився справжнім знавцем його історії. Він стільки багато знав про усі визначні місця цього невеличкого містечка, що зумів вразити усіх.

   Кілька днів гостювали батьки у Вероніки. Сергій приходив щодня, і кожного разу приємно дивував усіх. То з батьком у шахи зіграє, то кудись запросить усіх. Одним словом,  розважав, як міг.

  Додому батьки поверталися задоволені та спокійні за майбутнє своєї доньки. «Зять» ще й подарунки встиг зробити: батькові – вудочку, майбутній тещі  – кулінарну книгу.

– На Різдво чекатимемо вас у себе, – на прощання сказав батько. – І спробуйте тільки не приїхати.

Вероніка розгублено переглянулася з Сергієм та закивали головами на знак згоди. У цей момент дівчина вже придумувала історію про їхнє розлучення. Хоча розуміла, що батькам таке не сподобається. Але інакшого виходу з цієї недолугої ситуації не бачила. Не буде ж вона Сергія знову «позичати» у подруги.

Наступного дня вони з Аліною у кафе за пляшкою «Шампанського» відзначали завершення «спецоперації». А заодно вирішували як будуть виходити із ситуації на Різдво.

– Сергій не зможе з тобою поїхати, – сказала Аліна. – Ми з ним їдемо у Карпати на Новий рік. Треба когось іншого пошукати, а батькам скажеш, що посварилася.

– Не зможу я сказати такого. Дуже вже сподобався їм Сергій, – відповіла Вероніка.

– Ну то й що з того? Їм сподобався, а ти перегоріла. Не їм же з ним жити.

– Воно то так, але..

– Але що? – Аліна пильно глянула на Вероніку. – Чи, бува, не закохалася у мого тюхтія?

– Та ти що? Я.. Я…

   Вероніка розгубилася, ніби й справді подруга була права.

– Та я пожартувала, – усміхнулася Аліна. – Куди від мене дінеться? Та й нащо він тобі із зарплатою шкільного вчителя? Це я вже мушу терпіти. А ти ще знайдеш когось.

    Вероніка повернулася додому і відчула, що чогось не вистачає. Ні. Не чогось, а… когось. Вона пригадала дні, проведені з Сергієм, і їй стало сумно. За цей час вона встигла звикнути до нього, до його жартів, розмов. А ще поглянула на нього іншими очима. Тепер дівчина бачила у ньому не чоловіка своєї подруги, а свого нареченого. Але, пам’ятаючи, що він все-таки не її коханий,   намагалася не думати про нього, та не виходило.

  Минали дні. До Нового року залишався місяць. І чим ближче наближалися свята, тим більше хвилювалася Вероніка. Адже скоро потрібно їхати до батьків, а нареченого немає. Що вона казатиме їм?

  Якось, повертаючись додому з роботи, вона зустріла Сергія. Він виходив з магазину з повними пакетами продуктів. Помітивши її, зніяковів. Якщо колись, коли вона приходила у гості до них,  сміявся, жартував, тепер куди й подівся його запал. Переминаючись з ноги на ногу, щось говорив, плутаючись у словах, ніяково усміхався. Вероніка також відчувала себе не у своїй тарілці. Так, нічого путнього не сказавши один одному, попрощалися й розійшлись. Ввечері зателефонувала Аліна і запросила у гості. Та як могла вона піти, коли…  Придумала, що захворіла.

– Я зараз приїду, – почула у відповідь. – І тільки Вероніка хотіла сказати, щоб та не їхала, коли подруга раптом повідомила, що затримується на роботі.

– Сергія пришлю. І не вздумай перечити, – сказала вона і кинула слухавку.

   Дівчина, розуміючи  недолугість ситуації, яку сама створила, розгублено стала бігати по кімнаті, не знаючи, що робити. Не потрібно було нічого пояснювати Сергію, з яким бачилася кілька годин тому, і який ось-ось мав прийти. Усе й так було зрозуміло. Ніяка вона не хвора.

   У двері подзвонили. У ту мить їй хотілося відчинити і міцно обійняти його. З іншого боку розуміла, коли зробить це, пожалкує. Вона вирішила не підходити до дверей. Там ще кілька раз подзвонили й перестали. Вероніка полегшено зітхнула. Та за хвилину пролунав дзвінок. Тільки не у двері, а по телефону. Поглянула на номер і розгубилася: телефонував Сергій.

– Відкрий двері. Я нікуди не піду. Чуєш? – почула вона.

  Якусь мить вагалася, але відчинила. Сергій стояв на порозі.

– Сергію… почала говорити Вероніка.

 – Нічого не кажи, – промовив чоловік, ступивши крок на зустріч, міцно обійняв її і припав до уст. Вероніка намагалася відштовхнути його, та він ще міцніше притиснув до себе. Не помітили, як опинилися обоє у ліжку.

– Що робитимемо тепер? – запитала Вероніка у Сергія, відчуваючи свою провину перед подругою.

– Я поговорю з Аліною. Вона усе зрозуміє, сподіваюсь, і пробачить. У нас вже давно не все добре у сім’ї. Я дуже хочу дітей, для неї на першому місці – кар’єра. І взагалі сказала, що найближчі десять років не планує їх, бо хоче пожити для себе. Весь час наполягає на тому, щоб змінив роботу. Та що можу вдіяти, коли мені подобається моя робота вчителя? Можливо тому, що люблю дітей. Різні ми з нею, розумієш?   

     Автобус зупинився на станції. Вероніка і Сергій міцно тримаючись за руки, крокували по засніженому перону. Вони приїхали у гості до батьків як обіцяли.

  Аліні було не просто прийняти зраду чоловіка та подруги, яким довіряла, хоча ті щиро розкаялися та попросили вибачення. Може колись і пробачить їх, але це буде не так швидко. Якщо буде. Після цього, що пережила, довіра до усіх, хто оточує, похитнулася. Тепер вона вагається чи варто прийняти знаки уваги директора відділу, у якому працює, і якому давно подобається. Але він не наважувався сказати їй про це, бо вона була заміжня. Та незабаром Різдво, і одній зустрічати його не хочеться. Тож поки ще думає. Але для себе назавжди засвоїла урок: ніколи «не позичати» коханого. Навіть найближчій подрузі. Особливо їй. Хоча після цього випадку вона її втратила. Однак саме та навчила її цінувати те, що маєш.

Жанна БІЛОЦЬКА

Життєві історії

 
Новини інших ЗМІ
Випадкові новини