Надія Упорова: “Він був моїм серцем і душею, а став Ангелом”

28.06.2020 | Статті | перегляди:

         Командир бойової машини, командир відділення, старший солдат Ігор Упоров народився 30 серпня 1984 року. Був поранений 28 червня 2014 року під час мінометного обстрілу біля села Макарове луганської області. Помер під час транспортування до шпиталю. Похований у Володимирі-Волинському на Федорівському кладовищі.

   Указом Президента  України №311/2-15 від 4 червня 2-15 року «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність»  ІІІ ступеня (посмертно).

Сьогодні, 28 червня, минає шоста річниця з дня загибелі Героя, справжнього патріота України, батька двох чудових донечок, коханого чоловіка, дорогого сина, військовослужбовця 51 окремої механізованої бригади, яку було несправедливо розформовано керівниками держави, Ігоря Упорова. Ми не повинні забувати тих, хто віддав своє життя за наше мирне сьогодення. Вічна пам’ять героям.

               Знайомство на танцях та листи, що зігрівали душу

     Вони познайомилися на танцях. Ніхто з них тоді й гадки не мав, що знайомство переросте у кохання,  а потім у щасливий шлюб. На жаль, не довгий.

  – Пригадую, як Ігор вперше запросив мене на повільний танок. Він дуже мені сподобався. Особливо впали в око його темні густі кучери, а ще гарно танцював. Після кількох зустрічей запропонував провести додому. Ми бачились рідко, бо жили та навчалися у різних районах. Та кожну зустріч чекала з нетерпінням. Згодом Ігоря забрали до війська. А я пішла працювати на швейну фабрику.

   Жінка й досі зберігає листи, які коханий надсилав їй. У кожному – море теплих слів, що зігрівали серце коханням.  А на конвертах були малюнки, що символізували щирі почуття. Після демобілізації, пішов працювати. На той час його батьки перебралися до Луцька. На вихідних хлопець приїжджав до Надійки у гості з фруктами та цукерками. А ще через трохи часу запропонував одружитися.

                             «Якби ви бачили, яка то була любов!»

 – Діти розписалися 19 серпня, якраз на Спаса, – продовжує ділитися мама Надії Упорової, – Євгенія Михайлівна, торкаючись хустинкою вологих очей. Вона й досі не може змиритися із смертю зятя, і коли мова заходить про нього, починає плакати. Розповідає, був дуже хорошим, компанійським, щирим і роботящим. – Того дня, мабуть, щасливіших за них не було на світі. Усі повертаються з храмів з освяченими яблуками, а Надійка з Ігорем – з усмішками на устах та сповнені щастям. Якби ви бачили, яка то була любов! Вони обоє світилися від радості. Здавалося, так триватиме завжди. Хто ж знав, що проклята війна забере його від нас…

   За тиждень було весілля, яке збіглося із днем народження тата Надії. Потім розпочалося подружнє життя молодої родини. Ігор підписав контракт із військовою частиною у місті, а за деякий час поїхав у складі миротворчої місії у Косово. Йому дуже подобалась військова служба, він навіть на приховував цього. Надійка чекала на нього вдома. На роботу не йшла, бо чоловік запевнив, що сам прогодує сім’ю. А коли дізнались про вагітність, радості не було меж. Коханий дуже хотів сина, і майже був впевнений, що народиться хлопчик.

   – Якось мені наснився сон, у якому вже на той час покійний тато стояв з яскравим рожевим дитячим візком, – говорить Надія. – Здогадалась,  буде дівчинка, і розповіла про це Ігорю. Однак він й далі сподівався на спадкоємця, навіть постіль для немовлят блакитного кольору купив. А коли народилася донечка, взяв її на руки, притиснув до грудей і промовив: «Моя Юлечка»,та додав, що дуже радий, що має доцю.

   Згодом у військовій частині, де служив Ігор, розпочалися зміни, й він знайшов іншу роботу. Освоївши нові професії, у складі будівельної бригади виконував ремонти. Не оминуло його і заробітчанське життя. Та, опинившись далеко від дому, зрозумів, що не може без своїх дівчаток. Повернувшись, зарікся, нікуди більше не їхати від них. Відтоді заробляв на хліб у рідному місті.

     Як буду людям в очі дивитися, коли відмовлюся служити?

 – Згодом Юля стала просити купити братика чи сестричку, – усміхаючись, пригадує Надія. – Порадившись з коханим, вирішили прислухатись до малечі. Я бачила, що Ігорю тяжко одному давати раду, хоч він цього ніколи не показував, тож зуміла донести йому, що коли піду на роботу, то яка не яка, а підтримка буде. Бо й хата старенька потребувала ремонту, а на це потрібні були кошти. Чоловік спочатку не погоджувався, але потім вдалося знайти золоту середину. Я пішла працювати на швейну фабрику. Однак трудилась недовго, бо на той час чекала на дитину, вагітність проходила важко. Тож більше знаходилась на лікарняному.

   У листопаді розпочався Майдан. А у квітні почали розносити повістки. На Благовіщення принесли й Ігорю. Жінка як сьогодні пам’ятає той день. Чоловік зайшов до хати, й став на порозі. – Як ти підеш? – запитала стривожена Надія. – У нас дитина мала, і я вагітна. – А як я буду сусідам в очі дивитися? – відповів він. – Зрозумій, кохана, коли не піду туди, та наволоч прийде сюди. Не можна її сюди пускати.

   Наступного дня Ігор після військкомату, отримавши благословення священика, зібрав речі й пішов. Два тижні був у Володимир-Волинській військовій частині. Протягом цього часу Надійка з Юлею ходили до нього, бо сумували за ним, а він за своїми дівчатками. А потім його відправили на Рівненський полігон на навчання. Якось зателефонував і каже: «Я знаю, як ми нашу дівчинку назвемо: Віолетта».

–  Вже відомо було, що народиться донечка. І коли почула цю фразу, тільки й вимовила: «Яке гарне ім’я». У перших числах травня Ігоря відпустили додому на два дні. Ми придбали йому військову форму на зміну, – каже Надія. – А потім він повернувся на полігон. Пам’ятаю, того дня йшов дощ. До будинку під’їхало таксі і коханий востаннє переступив поріг дому. Ми з мамою та сестрою дивилися крізь заплакане вікно, як він сідав у машину, і махали йому руками. Ніхто тоді навіть подумати не міг, що більше живим його не побачимо.

 «Перед його загибеллю мені наснився сон, у якому я йшла на похорон із двома квітками»

   У складі 51-ї ОМБр за кілька днів Ігор Упоров виїхав на схід, де потім їх розкинули по інших підрозділах. Чоловік ніколи не зізнавався дружині, де він, щоб  не хвилювалася. Запевняв,  у нього все добре, оберігав її. Та коли сталася Волноваха, зателефонував і сказав, що серед загиблих був його командир. Надія просила, щоб беріг себе, бо ж удома на нього дівчата чекають. Ігор був дуже добрим і компанійським. До нього завжди тягнулися люди. А ще дуже любив дітей і обожнював свою Юлю та з нетерпінням чекав на появу молодшої донечки.

  – Його хобі була риболовля, – додає Надя. – Пригадую, принесе рибу, і маю почистити її. А я не вміла так як він це робити: швидко і легко. Тож удвох сідали й приступали до роботи, так вчилась. А ще любив тварин. На знімках, що присилав зі сходу, чимало світлин з ними, і не тільки, бо ще були комахи та земноводні. Якось скинув мені фото ящірки, якість знімку вражала, ніби робив це професійний фотограф.  Надалі його було використано на пам’ятнику Ігоря.

   Події на сході з кожним днем розгорялися, жертв неоголошеної війни ставало дедалі більше. У серці Надії закрадалась тривога, але вона мусила триматися заради крихітки, яку носила під серцем. Ігор запевняв, що з ним все гаразд, і їй не має чого переживати. Однак важкі думки не давали спокою жінці. Особливо неспокійно стало після сновидіння. Надії наснилось, що вона йде на похорон з двома квітками.

  Під час першого перемир’я, підписаного Президентом  Порошенком, у бою поблизу села Макарове Станично-Луганського району під час мінометного обстрілу Ігор отримав осколкове поранення в живіт. Він помер по дорозі до шпиталю.

         «Спи, кохана, бо тобі потрібно багато пережити»

   Про смерть коханого Надія дізналася наступного дня. Усе навкруги цвіло та зеленіло, по дворі бігала маленька Юля.

   – Мама чистила картоплю, а я стояла на порозі, коли у двір зайшов військовий та жінка. Це був військовий комісар Литвин, якого на той час я не знала, та кума Ігоря. Одразу помітила, що вона була заплакана, й серце відчуло біду. Коли воєнком почав говорити про загибель чоловіка, ніби зазомбована, промовила: «Ні, це – не мій Ігор». Мама, почувши страшну новину, випустила ніж з рук і заголосила. Я готова була закричати, але цієї миті підбігла донечка, й змусила мене взяти себе в руки. Під серцем заворушилась молодша. Мамі викликали швидку, а мені навіть заспокійливого не могли вколоти через мій стан. За деякий час, ніби передчуваючи біду, почала телефонувати мама Ігоря. Але я не знала як повідомити, що її син загинув. Про це вона дізналася від представників військкомату. Сестрі чоловіка, на моє прохання, подзвонили сусіди, бо не мала сили вимовити ні слова.

   Найважчим далося чекання. Тіло Ігоря повинні були привезти наступного дня, але привезли 1 липня пізно ввечері. Жінка пригадує, увесь цей час майже не спала. Лише на кілька годин вдалося прилягти й зімкнути очі. Саме тоді наснився сон, у якому до неї прийшов її коханий, ніжно торкнувся живота й промовив: «Спи, кохана, бо тобі потрібно багато що пережити».

-Біля мене постійно знаходилися мої подруги та куми, заспокоювали, підтримували, – розповідає жінка. – Одному Господу лише відомо, що пережила відчула, як трималася, щоб не зірватися і не закричати від розпачу та болю. А ще до останнього не вірила, що це мій коханий. І коли біля хати зупинилася машина з труною, про себе шепотіла: «Це не мій Ігор». У той момент, коли його несли до хати, я знаходилася в іншій кімнаті, дуже боялася, що хтось з рідних почне голосити. І це трапилось. Коли почула розпачливий крик його мами, ледь не знепритомніла, остання надія, що жевріла у серці, згасла. Я чула все, що відбувалося за дверима, але не наважувалась вийти. Після того, як священик відспівав чоловіка, попросила людей покинути кімнату, лише тоді підійшла до нього. Він лежав із заплющеними очима, ніби спав. Лише сон той був вічний. Я торкнулася  холодних рук, потім довго вдивлялася у рідне до болю обличчя, і відмовлялася вірити у те, що ніколи більше не побачу його. Не знаю, щоб робила, якби не нове життя під серцем, яке не давало зірватися і змушувало триматися з останніх сил.

   Наступного дня дитя стало легенько давати про себе знати. Надія молилася, щоб пологи не розпочалися, поки не поховає чоловіка. Попрощавшись з ним у церкві, була змушена їхати до лікаря, котрий після огляду повідомив, що за кілька годин та має з речами приїхати у пологовий.

   Ігоря поховали на Федорівському кладовищі у Володимирі-Волинському, а вже вночі на світ з’явилася Віолетта, точна копія татуся, як і Юля. На жаль, він так і не побачив її, хоча планував бути на пологах. Замість нього Надю підтримували друзі, куми та рідні. Залишившись з двома маленькими дітьми, молода жінка не знала, що їй робити? Як жити далі? Та Бог не залишає вдів і сиріт у біді, посилає їм добрих людей.

  – Після усього, що довелось витримати, зрозуміла, не можна замикатися у собі, – говорить Надія. – Мені дуже допомогло спілкування з жінками, які, як і я, пережили таке ж горе. Нас об’єднала спільна біда, і ми намагаємося й досі триматися разом. За Ігорем я була як за стіною, відчувала себе захищеною від усіх негараздів. Коли його не стало, розгубилася. Він був для мене усім, – серцем, душею, моєю частинкою життя. Я вдячна йому за ті щасливі роки, які ми прожили разом, і за донечок, – його копій. Ігор став нашим Ангелом-Охоронцем і оберігає нас з небес. Ми завжди пам’ятатимемо його і любитимемо. Навіть маленька Віолетта, котра ніколи не бачила тата, знає його по світлинах і відео, які збереглися. На одних він разом з Юлечкою співає пісень, на інших з побратимами проходить бойове злагодження на полігоні. На усіх усміхнений та життєрадісний, яким був при житті. Таким назавжди залишиться для нас назавжди…

  Жанна БІЛОЦЬКА

 
Новини інших ЗМІ
Випадкові новини